7 лютого 2007 року, середа №21 (17923) останнiй номер RSS
Головна АКЦЕНТИ ДНЯ ПОДРОБИЦІ ПОЛІТИКА ПРОБЛЕМА КИЯНАМ ПРО КИЯН СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 КИЯНАМ ПРО КИЯН
07.02.2007

Їзда по вертикальній стіні


Ніхто не може сказати достеменно, скільки нині мешкає у столиці народжених поза Києвом.

Серед трьох мільйонів чимало не лише тих, хто живе тут тимчасово, на заробітках. Усе-таки більше, напевне, кваліфікованих фахівців, які свого часу прибули на київські пагорби з різних куточків  нашої землі. Вони – кияни, які збагачують інтелектуальну ауру столиці. Серед таких і Микола Рябчук – перекладач, прозаїк, публіцист.

Особистий вибір

– Миколо, нині настав час твого покоління, народжених на початку 50-х. Дехто з тих, що були поруч із тобою, зокрема Грицько Чубай, відійшли у вічність. Мені імпонує, що ти залишився нонконформістом.
– Я ніколи не був дисидентом, хоч мене двічі вичищали з вузів. У 70-ті роки, коли відбувалося чергове полювання на відьом, позиція моя особисто і того кола, до якого належав, була естетською. Ми не бунтували в сенсі політичному, хоча не приймали тієї системи. Тому творили своє мікросередовище, в якому хотіли почувати себе більш-менш повноцінними. Та розуміли: тоталітарну систему в лоб не переможеш. Ми були свідками чисток
70-х, якими режим показав: ніякої відлиги не передбачається. Альтернатива була такою: або сідати на 15 років, або колаборація з режимом. Намагалися знайти серединний спосіб існування. Може, це й була  нонконформістська позиція.
– На жаль, для України залишається актуальним протистояння інтелектуалів і влади. А чому б не послужити розбудові держави, фактично вже незалежної? Наскільки знаю, тебе не раз запрошували на престижні посади до державного апарату?
– Не вважаю за благо, коли митці йдуть у політику чи адміністративну діяльність. Коли це добрі митці, то краще б їм перейматися своїм призначенням. Справді, на початку постання незалежності  мав певні вагання щодо служби. Коли десь у 92-му році сватали працювати в адміністрацію президента, я впав настільки низько, що пішов туди, зустрівся з відповідними людьми, поговорив... Але саме приміщення колишнього центрального комітету компартії видалося мені таким  гнітючим, що я вхопився за голову і почав себе страшенно картати. Уся річ у тому, що  для мене неприйнятний ні спосіб, у який наша держава розбудовується, ні сам проект цієї розбудови. Після того було ще кілька спроб по-різному втягнути мене в цей сумнівний процес. На щастя, на той час я вже остаточно визначився. Ні, не узагальнюю, не наполягаю, що моє рішення – єдино правильне. Це мій особистий вибір. Припускаю: не можна  змінити систему, якщо повністю залишити її напризволяще. Мають бути люди, які намагаються зробити щось добре зсередини. Теоретично приймаю тезу про те, що можна  впливати на систему. Але варто знати: вона, система, – залізобетонна. І може скоріше тебе перетравити, ніж ти її.
– А хто з шістдесятників залишився для тебе певним прикладом, авторитетом?
– Спадкоємність дивним чином передається через покоління. Для дітей діди в чомусь є авторитетнішими від батьків. Напевне, кожне покоління бунтує передусім проти батьків. Для мене важливіші моральні та мистецькі уроки не шістдесятників, а священних стариків, як-от Юрія Шевельова, Юрія Луцького чи Михайла Демковича-Добрянського. Щодо шістдесятників, то  боюся говорити на цю тему. Існує багато різних інтерпретацій самого визначення. Саме тому виникають непорозуміння. Скажімо, Євген Сверстюк відносить до шістдесятників тільки тих, хто не колаборував із режимом. Це люди, які пішли в табори чи просто замовкли, як Ліна Костенко. Для когось – це може бути загалом покоління інтелігенції, що прийшло в 60-ті роки. Є вузьке значення терміна шістдесятники, а є широке. Коли говорити про перше, то значною мірою це покоління зберегло моральний авторитет. Хоча й не зовсім: бачимо, як певна  частина тих, котрі відбули й тюрми, й табори, не витримали випробування сводобою, славою. Дехто з них пішов на колаборацію з  нинішнім режимом,  що, на мою думку, не набагато кращий від хрущовсько-брежнєвського. Дехто сьогодні, мені видається, втратив у інтелектуальному блиску, зупинився у своєму розвитку, став догматиком. Втрата інтелектуальної динаміки – це  закостеніння. Щодо шістдесятників у ширшому значенні, які ще в 70-х пішли на колаборацію, то це абсолютно сумне явище. Це – остаточний кінець – творчий, інтелектуальний, моральний. Це щось так само сумне, як Тичина в 60-ті. У кожному разі, мені важко визнати кумирів у постатях цього покоління.

“Вільний
художник”

– Ти обрав шлях вільного художника, точніше, незалежного публіциста. Часто подаєшся на різного роду ґранти. Дехто не без зловтіхи називає тебе ґрантоїдом. Наскільки влаштовує тебе такий спосіб життя, коли часто читаєш лекції десь поза Україною, наскільки почуваєшся  реалізованим?
– Хотів би пояснити дві речі. Ґранти в культурно-мистецькій ділянці – це нормальна, звична світова практика. Це – спосіб перерозподілу коштів у західних суспільствах. У багатьох із них взагалі немає міністерств культури. А якщо і є – то воно оперує в ґрантовій системі. По-друге, термін “ґрантоїди” є актуальним, коли йдеться про людей, які складають кон’юнктурні проекти, але які фактично нічого не роблять, продукції яких ми не бачимо ні у формі практичної дільності, ні в написаних книжках тощо. Це проблема, про яку говорять зокрема і в Східній Європі. Ґранти на те й оголошують, щоб на них подаватися. Є відкриті конкурси, система змагання. Ґранти передбачають виконання певної роботи. Щодо себе, то крім читання лекцій кожного року друкую кілька статей різними мовами, зокрема, польською та англійською.
Щодо комфортності ґрантового життя десь за кордоном. Я ретельно слідкую за тим, аби за кордоном не перебувати більше, ніж в Україні. Бо інакше не матиму морального права вважати себе мешканцем України, а не еміґрантом.
–...Гм, рима яка – “ґрант – еміґрант”...
– Авжеж. Мій спосіб життя дає можливість спокійно писати. Після двох книжок політологічних статей, що вийшли в Україні,  нині до друку готується в перекладі польською “Від Малоросії до України”. До речі, гонорари там платять пристойні, і це також дає можливість мати на життя. Так само, як і друк журналістських статей. У Голландії, приміром, публікація невеличкого англомовного матеріалу в ілюстрованому журналі оцінюється в  500-600 євро.
– Інтелектуальний капітал там справді має вагу...
– Загалом кажучи, ґрантове життя – це як певний вид спорту. Мені він цікавий. Це своєрідне крутіння педалей і їзда по вертикальній стіні. Я знаю, що крутити треба весь час. Інакше впадеш. Головне, я маю власний вибір.
– Наскільки ти почуваєшся в тій-таки Німеччині, Голландії, Великій Британії європейцем, не совком? 
– Саме за кордоном  відчув, як важко вичавлювати з себе раба. Не тут – в Україні це не складно. У першій половині 90-х років мені було особливо соромно за себе. Зокрема за неймовірну ощадливість. Пригадую, як вражали їхні ціни, котрі мені видавалися фантастичними, особливо коли перераховував на тодішні наші купони. Пішло кілька років на те, аби позбутися цих комплексів. Тепер відчуваю певне моральне задоводення від того, що можу сам запросити  іноземців до ресторану і заплатити за них. Колись було навпаки.
– Повертаючись до початку розмови. Що дало змогу твоєму поколінню вистояти?
– Усе дуже просто. Хто мав продатися – зробив це на початку 70-х. Та-
кий-от природний відбір. Крім того, мені здається дуже важливим те, що в нашому середовищі дуже популярними були тексти стародавніх китайців і Германа Гессе з його східними мотивами. На рівні естетичному ми засвоїли конфуціанську, даоську чи дзен-буддистську етику. Можливо, саме це  заклало якийсь імунітет. Для мене найбільшим авторитетом залишається Олег Лишега, геній, котрий мало визнаний в Україні, шлях якого є для мене знаковим. Саме його життя – нагадування: хоч як високо літав би, істина не в цьому. А, може, в тому, щоб виліплювати з глини птахів і писати свої вірші. Для мене було зворушливо довідатися, що Олег, приїхавши до США, передусім дістався  туди, де жив відомий американський письменник, есеїст Генрі Дейвід Торо, який написав книжку “Життя в лісі”. Для Олега було страшенно важливо поїхати до озера, помедитувати там,  увійти в стан  Торо – що відчував він понад 200 років тому, пишучи свої рядки? Це дзенбуддистський вчинок і зрозуміла мені етика й естетика. Я час від часу собі нагадую про ці речі. Це налаштовує на самоіронію й самокритичність.

Людмила Василівна Таран




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.