Золоті зірки не всім засліплюють очі

Нині ордени Леніна чи “Золотої Зірки” на грудях сивочолих ветеранів сприймаються інколи без особливого трепету – як звичайне ретро, старомодна біжуретія.

Молодим не зрозуміти, наскільки дорогі дідусям та бабусям ці ордени та медалі, за якими – криваві мозолі, натруджені руки, героїчні трудові будні до десятого поту. Усе це випало на долю Софії Дев’ятової, оплітальниці київського кабельного заводу, Героя Соціалістичної Праці, котра і донині не сходить зі щаблів слави, але вже сценічної – очолює ансамбль ветеранів “Мрія”. На її грудях з’явився ще й орден Княгині Ольги.

Старість її вдома не застане

Познайомилася я з цією красивою статечною, чепурною жінкою на вечорницях. Софія Іванівна прийшла на них зі своїми товаришками у красивому вбранні – у вишиванках, яскравому намисті. Чепуряться перед виступом. Ще б пак – артисти, і не які-небудь, а цілком заслужені і навіть народні.

– Цього року нашому колективу виповниться 16 років, – каже Софія Іванівна. – Де ми лиш не виступали! 965 концертів дали на різних столичних сценах. У нашому репертуарі – і українські, і російські, і навіть білоруські народні пісні, не відмовляємося від сучасних естрадних, особливо ліричних.

Склад ансамблю рік від року змінюється: комусь репетиції, концерти на схилі літ стають не під силу, а дехто вже відійшов у Вічність. Серед них і чоловік Софії Іванівни Федір Іванович. Шість років минуло, як його не стало, а вона й досі, розповідаючи про свою “Мрію”, концерти, з трепетом промовляє його ім’я: “Ось цю пісню “Ой підемо, жінко” ми співали дуетом із Федором Івановичем у військовому шпиталі, а “Акацію” – на першому концерті “Співоча родина”, де посіли друге місце. Послухайте, яка вона лірична”.

Голос у неї, попри літа, високий, бринить ніжно, наче виривається із самої душі – слухала б і слухала.

Мріяла наїстися досхочу хліба

У герої досить часто вибивалися люди, які сповна зазнали лиха у житті. Не обминуло воно і Соню Кіндилевич. Їй ледве виповнилося 10 років, коли у небі над Савинцями (це у Ярмолинецькому районі на Хмельниччині) з’явилися чорні фашистські яструби. Батько, хлібороб з діда-прадіда, одразу пішов на фронт, а мати залишилася з двома доньками на окупованій землі, ще й просто неба:

– Прихистила нас бабуня у своїй комірчині, – згадує пані Софія. – А для худоби мама сама зліпила хліва – із сяких-таких брусів та глини. Не встигли оговтатися від перших вибухів бомб і снарядів, коли під вікнами хати фашистські танки з’явилися…

Не медом мазана була її доля й після війни. Сапала буряки, жала жито й пшеницю, працювала у полі біля комбайна, на току. Бувало, ляже спочити між рядками, а її і не видно за гичкою – худа, що аж світилася. Понад усе мріяла досхочу наїстися хліба. Батько, який повернувся із фронту інвалідом II групи, продав останнє – свою смушкову шапку, щоб купити зерна. Софія Іванівна і досі пам’ятає запах хліба, спеченого з того борошна.

У 1951 році вона приїхала до Києва, щоб влаштуватися на роботу. Прийшла за порадою знайомих на кабельний завод, і її у відділі кадрів направили в оплітальний цех.

– Господи, кого вони мені прислали! – зустрів її начальник. – Та тебе ж вітром здує!

А вона стоїть і мало не плаче.

– Михайле Сергійовичу, візьміть мене хоч прибиральницею...

Зглянувся над дівчам – поставив її біля верстата поруч із досвідченою оплітальницею Вірою Галабурдою.

А за кілька років саме ця висока та струнка юна подоляночка очолила бригаду комуністичної праці, організувала школу передового досвіду (обслуговувала аж 25 верстатів!) і удостоїлася медалі “За трудову доблесть”. Якраз перед відпусткою це було, яку збиралася провести вдома. Батько, як дізнався про її нагороду, скликав повну хату гостей, а рід їхній чималенький, і, піднімаючи келишок за доньчин успіх, промовив: “Сонечко моя рідна! Бажаю, щоб на твоїх грудях ще засяяла “Золота Зірка”. Батько як у воду дивився, щоправда, не дожив до цієї щасливої миті дев’ять місяців. Софія Дев’ятова стала Героєм Соціалістичної Праці у 34 роки. Її рідне село Савинці і досі пишається своєю героїнею, котру не засліпило сяйво “Золотої Зірки”, не зіпсувала слава і пошана. І хоч рідна хата вже давно віє пусткою, вона все одно приїздить до неї.

Називали Ромашкою

Звання Героя Соціалістичної Праці – то тяжка ноша, дуже велика відповідальність і не кожен з цим може впоратися. Запізнишся – дорікнуть, а раніше від інших прийдеш – скоса поглянуть. Окрім роботи, на її плечі звалилося стільки всіляких громадських доручень: конференції, засідання, з’їзди на різних компартійних, профспілкових рівнях, зустрічі з виборцями (була депутатом Київської міськради). Увечері засинала з підручниками, адже заочно навчалася у Вищій школі профспілок у Харкові. Федір Іванович на перших порах не дуже-то радів такій славі та почестям. Та невдовзі змирився: і доньці Наді сам давав раду, і навчився борщ варити.

– А скільки заздрісників я тоді мала! Жила наче під мікроскопом, – згадує Софія Іванівна. – Однак тримала свою марку.

– Бо столиця сльозам не вірить?

– Про які сльози можна говорити! Я просто не мала права на них, та й ніколи було плакати. Незабаром почала працювати на 50 верстатах, допотопних (1905 року випуску), від їхнього шуму можна оглохнути. Але я не збавляла робочого темпу.

Якось, будучи у Москві, Софія Дев’ятова набралася сміливості, і пішла до міністра з єдиним наміром: випросити нові верстати. “Не піду звідси, поки не дасте мені слово, що у моєму цеху вони будуть”, – поставила умову. І міністр здався, щоправда, тих верстатів їй довелося чекати ще не один рік.

Для Софії Іванівни пісня була завжди джерелом сили, натхнення, її розрадою, любов’ю.  Терпіти не могла, коли артист фальшивив перед мікрофоном. Одного разу, це було під час XXV з’їзду партії у Москві, вона з делегатами, такими ж як сама, вечеряла у ресторані. Відвідувачів розважав співак, який халтурив так, що Софія Іванівна попросилася сама до мікрофона. “Ромашки спрятались” у її виконанні сприйняли усі “на біс”. Після того випадку друзі називали її Ромашкою.

Орденоносна гвардія мала чимало всіляких привілеїв: отримати поза чергою кращу квартиру, дачну ділянку, купити автомобіль. І багато отаких гвардійців вміло користувалися ними – дбали не лише про себе, а й про брата, свата, тестя… Софія Дев’ятова не зуміла освоїти цю “науку”. Намагалася допомагати усім, хто до неї звертався, а ось про себе й подумати ніколи було, совість не дозволяла. Отож спромоглася лише отримати від держави квартиру, і не де-небудь у центрі, а на Вишгородській, де й нині мешкає. Тут затишно, світло, тут не змовкає телефон, бо друзів найвірніших не розгубила, хоча з кожним роком їх дедалі менше стає. Тут живе пісня, яка окрилює, додає наснаги, повертає здоров’я і кличе у дорогу.