– Петре! Ти чув? Твій батько помер, сьогодні ховатимуть, – гукнула через тин одного зимового ранку тітка Ліда, коли він якраз впустив відро в криницю.
“Батько” – це слово боляче різонуло серце, бо він ніколи нікого так не називав. Його самого, щоправда, кликали татом власні діти, які самі вже мають дітей. А для нього справжній зміст цього слова так і залишився незбагненним. Він ріс безбатченком і дуже заздрив хлопцям, коли ті, бувало, вихвалялися один перед одним: “А мій батько…”
Один раз він все ж звернувся до батька. Тоді йому було років десять і він дуже хотів велосипеда. Якось на сільському гулянні мати вказала на високого дядька в дорогому костюмі, що стояв у компанії чоловіків, і шепнула: “Ото твій батько. Підійди і попроси, хай купить тобі “лісопета”…
Від мовленого “тату” чоловік зніяковів, а велосипеда Петро не отримав.
Батько й син були схожі, мов дві краплі води, жили в одному селі, але ніколи не родичалися. І ось батька не стало...
…Похоронна процесія появилась з-за повороту. Йшли його рідні – дочки, внуки. До жалобного натовпу влився й Петро, але йшов останнім, мов чужий. Підняв голову і побачив батькові руки, складені на грудях. Ці руки ніколи ані гладили його, ані били, як був малим, і не тиснули при зутрічі правицю, як став дорослим…
Вже на кладовищі, коли він несміло тупцював серед людей, дочка небіжчика підійшла і тихо мовила: “Попрощайся з батьком і прости йому”. А в хаті його, як і годиться синові, попросили частувати людей чаркою за упокій спочилого. Раптом погляд упав на хлопчика, що був копією його самого тоді, як просив у батька велосипед.
– Як тебе звати?
– Петро, – відказав малий. – А ви дуже на діда схожі, але його вже нема…