“Печера” на Воровського

До редакції завітав 71-річний киянин Борис Лисун, який повідав свою історію

У лютому 1986 року в будинку, розташованому на вулиці Воровського,
8-б, він нарешті отримав однокімнатну квартиру.

Після вибуху на Чорнобильській АЕС потрапив до лікарні. Там перебував чотири місяці. З лікарні вийшов інвалідом другої групи. Борис Петрович жив скромно й тихенько, нікого не чіпаючи. Аж поки до нього з доволі пікантною пропозицією не звернувся сусід Григорій Огородник.

Відключили газ і воду
– Якось Григорій Максимович запропонував придбати мені кімнатку в одному із сільських будиночків, – пригадує Борис Петрович. – Мовляв, будете мешкати з хорошою, порядною, лагідною сусідкою. А мені продайте цю  квартиру. Тоді я ще свою однокімнатну не приватизував. На таку пропозицію не пристав. Огородник запропонував інше помешкання. Але вже в Києві. Я йому знову відмовив. 25 червня 2003 року, повернувшись додому, знайшов зіпсованими вхідні двері до квартири. Виламали їх, бо у ванній кімнаті протікали труби. Вода нібито заливала підвальне приміщення, де на той час містилася фірма “Інтас”. Відтоді в моїй квартирі зникла холодна й гаряча вода.
Слова редакцій-ного гостя підтверджує акт, складений того ж таки дня й підписаний майстром, виконробом, групою робітників і двірників. А ще в документі зазначено: “Причину залиття виявлено та усунено слюсарем”.
В акті, складеному через три дні, йдеться про сміття, яким захаращена квартира Лисуна.  Тож, аби дістатися “до місця розташування сантехнічного обладнання, частково з коридора та з ванної кімнати вивезено три вантажівки сміття”.
Проте воду одинокому пенсіонерові не підключили. Більше того, через деякий час Бориса Лисуна в його власній квартирі залишили ще й без газу. З яких міркувань? В акті від 13 червня 2006 року навпроти графи “Причина відключення газу” зазначається: “Газопостачання припинено аварійною службою 9.05.06 р.” Вичерпне пояснення – чи не так?

Сусід “відібрав” світло
– У жовтні 2004-го мені нарешті вдалося приватизувати квартиру, – веде далі Борис Петрович. – 30 вересня 2005 року, а потім ще й 15 жовтня в моїй однокімнатній знову побували непрохані гості… 9 травня 2006 року під вечір у кухні сталася пожежа. Розбивши шибку у вікні, туди з двору закинули вогонь. В акті зазначено, що пожежа виникла через необережне поводження з вогнем квартиронаймача. Але я точно знаю, що це витівки мого сусіда Огородника. Він давно поклав око на квартиру. От і світло в мене “відібрав”…
Аби познайомитись із Григорієм Огородником, вирішив навідатися за вказаною адресою. Певна річ, спочатку завітав до квартири Бориса Лисуна. Серед білого дня інвалід другої групи почувається немов у печері. Нічого не видно. А ще вразив специфічний запах. Очевидно, так тхнуть речі, зібрані Борисом Петровичем на вулиці.
– Я б і радий все прибрати, але без світла цього зробити просто неможливо, – зауважив господар квартири №3.
А от у четвертій ніхто дверей не відчинив. Поряд із ними – електричний щит, дверцята якого надійно охороняє потужний замок.
– Це  Огородник його зачинив. Від мене. Аби я, не дай Боже, не вкрутив пробки і в моїй кімнаті не засвітилася лампо-
чка, – показав на щиток пан Лисун.

Мрії про квартиру №3
Я піднявся поверхом вище. Із дверей однієї з квартир голову просунула Світлана Бодненко.
– Борис Петрович – інвалід, хвора людина. Проте зла нікому не чинить, – характеризує свого сусіда Світлана Миколаївна. – Він самотній. Але вигляд має чистенький, доглянутий. Незважаючи навіть на те, що в людини відсутні вода, світло, газ. Має лише один недолік: збирає старі речі й складає їх у квартирі. Якось запитала в нього, мовляв, навіщо це робите, чи, бува, не хобі у вас таке? Він уважно подивився на мене, а потім спокійно сказав: “Так, щось є!” Одного разу в Лисуна зайнялася кухня. Ми дуже злякалися пожежі. Проте більшість сусідів жаліє Бориса Петровича. Ніхто не знає, що там насправді сталося. Можливо, Огородник, котрий надто агресивно реагує на Лисуна, закинув тому в помешкання якусь паклю… Він, до речі, просто мріє про квартиру №3.
Заявою на ім’я директора ЖЕП-612 Богдана Михальчука Григорій Огородник підтверджує здогадки Світлани Миколаївни. Ось що зокрема він пише: “Ми втрьох проживаємо в одній кімнаті 18 м2, у нас не вистачає житлової площі, я стою на квартобліку, але не знаю, коли дочекаюся, а через стінку пустує уже 18 років квартира (мається на увазі помешкання Бориса Лисуна, де господар принаймні ночує. – Авт.), забита мотлохом. У таких умовах проживати з таким сусідом уже немає ані сил, ані здоров’я. Прошу вас задовольнити моє прохання”.

“Там усе смердить”
Через деякий час усе ж удалося почути голос Григорія Максимовича. У телефонну слухавку в унісон зі своєю дружиною Тетяною Анатоліївною вони заявили: “Нам не потрібна квартира Лисуна. Майже два десятки років до неї він зносить мотлох. Там усе смердить. Суд ухвалив вивезти сміття, проте рішення не виконується. Його захищають подібні йому”.
– Пане Григорію, ви маєте на увазі державного службовця Івана Завірюху? – запитав у Огородника.
– От якраз Завірюха – спонсор Лисуна – і мріє прихопити його квартиру. Надто вже він ним опікується. А ми хочемо лише чистого повітря й душевного спокою. Бо, відверто кажучи, втомилися від запахів, які нам влаштував сусід, – відверто відповів Григорій Максимович.

Дві
години з
лампочкою
Довелося терміново зв’язуватися з Іваном Завірюхою. Зустрітись Іван Володимирович відмовився. Проте по телефону дещо розповів.
– З Борисом Петровичем знайомий кілька років. Його неодноразово провідував у лікарні. Бував у чоловіка вдома. Зокрема в електролічильник допомагав укручувати запобіжники. Огородник усіляко заважав цьому. І все-таки ми добилися, що світло в квартирі Лисуна з’явилося. Щоправда, ненадовго. Лише на дві години. Григорій Максимович викликав заступника директора ЖЕП-612 і міліцію. З їхньою допомогою викрутив запобіжники з  електророзподільника квартири №3. Потім дверцята зачинили на замок і опечатали. Тож можна зробити висновок, що саме керівництво ЖЕП-612 разом із Григорієм Огородником заважають привести квартиру №3 до ладу.
Стосовно ж звинувачення паном Огородником на мою адресу, скажу так: якби я мріяв про житло Бориса Петровича, воно давно було б моїм. Повірте, для цього маю достатньо сил. Річ в іншому. Дуже вже хочеться допомогти літній, по суті, незахищеній людині. Я готовий навести лад у його квартирі. Для цього потрібно всього тиждень. Була б лише воля Бориса Петровича. Цікаво: якої б тоді пісеньки заспівали Григорій Огородник із директором ЖЕП-612 Богданом Михальчуком?
“Хочу
допомогти”

Богдан Олексійович нині лікується в стаціонарі. Проте в телефонній розмові не відмовив.
– Усю свою квартиру Борис Лисун заклав сміттям, – каже директор ЖЕП-612. – Аби щось у ній зробити, потрібно вивезти мотлох. Про це неодноразово говорили з Лисуном. Він ніби й погоджувався. Але коли приїздили, відмовлявся.
– Пане Богдане, за свідченням Івана Завірюхи, Григорій Огородник з допомогою вашого підлеглого та міліції фактично примусово залишив Лисуна без світла. То чому б не зробити доброї справи для одинокої літньої людини?
– Свого часу ми, по суті, з власної ініціативи з квар-
тири Бориса Петровича вивезли кілька КамАЗів сміття. Опісля довелося побігати коридорами прокуратури… Проте зараз на руках маємо судову ухвалу про вивіз мотлоху з помешкання ветерана. Тож тільки-но вийду з лікарні, цю проблему намагатимемося розв’язати. Повірте, дуже хочеть-ся допомогти йому. Поживемо – побачимо.