Вони вже не поскаржаться

Філософський репортаж з території Вічності

Філософський настрій інколи  кличе в тихі місця подумати про сенс життя, про вічність і ще раз про сенс життя. Таких затишних місць для мене в Києві є два, і обидва, хоч як це дивно, – кладовища.

Про спецкомбінат із відспівування, кремації та поховання видатних і не дуже особистостей, що розмістився на Байковій горі, не писав хіба що мертвий. У пресі регулярно з’являються статті про стан київських кладовищ загалом і Байкового зокрема. Та хоч як проникливо пишуть журналісти й історики про загальну огрубілість душ, скорботну, ба навіть злочинну байдужість до мертвих, але на живих, які все те читають, воно, схоже, не справляє бажаного враження.
Головна алея Байкового спецкомбінату не дуже приваблює таких, як я, романтичних філософів: вона помпезна, відшліфована, вимита з милом і начищена до блиску. Але уже за два кроки вбік перед вами постануть дивовижні інсталяції на кшталт похилених хрестів чи звалених у купу демонтованих пам’ятників та розбитих саркофагів. Очевидно, з дозволу рідних та близьких платоспроможніші за них громадяни ховають своїх покійників поверх їхніх. Не знаю, чи дуже зручно лежати на чиїхось кістках, але ця традиція проходить іще з часів радянських. Наприклад, видатного українського поета Павла Тичину поховано 1967 року на місці могили київського купця й мецената Г.Гладинюка, на могилі якого в дореволюційному 1915 році стояв розкішний пам’ятник у вигляді каплиці з колонами з блакитного мармуру.
Інша прикра традиція, приклади якої в достатній кількості можемо знайти на Байковій горі, – над-мірне ущільнення. Старовинні масивні надгробки подекуди затиснуті новішими похованнями так, що й не добереш, у який бік лежать ноги покійного. Ховають на цьому некрополі безсистемно: одних головою на захід, других – на схід, третіх – між ними навкоси…
На Байковому цвинтарі багато капличок. Деякі з них наглухо замуровані без усякої поваги до матеріалу й до архітектурного стилю, в якому їх було зведено. І це, мабуть, най- краще, бо ж ті каплиці, які не замкнено на колодку чи не взято на заржавлені часом і погодніми умовами гайки, перетворилися на сараї для реманенту чи смітники.
До найколоритнішої каплички мене спрямувала добра цвинтарна бабуся, котра сказала, що за Вознесенською церквою “будєт слєва ангєлочєк і Ґарадєцкій, а больше там нічєво інтерєснава нєт”. Янголятко на старовинному надгробку і справді присіло чудове, от тільки про Городецького я не зовсім уторопав, адже знаю, що його поховано в Тегерані… Певно, величезна, романтично пощерблена часом і бездоглядністю споруда, – один із його творів, оскільки видатний український архітектор Владислав Городецький звів на Байковому кладовищі близько десятка каплиць. Унікальна за розмірами усипальниця і справді вражає – розкришеною цеглою, розбитим саркофагом у центрі та бездарними графіті на стінах, серед яких виділяється псевдокабалістичний знак, який де треба й – особливо – де не треба люблять зображати представники молодіжної субкультури, що називають себе готами.
На  Лук’янівці цвинтарних “чудес” теж вистачає.
Наприклад, в головах могили – пам’ятник з одним ім’ям, а в ногах – хрест із іншим. Ніби покійники вирішили лягти в одній ямі “валетом”…
Із високого бур’я-нища виглядають похилені іржаві хрести без табличок. Деякі скалічено до невпізнання – так, що від них лишилися тільки іржаві штурпаки. Мабуть, тут поховані мешканці Лук’янівської в’язниці, а також найбідніші пацієнти й трупи з анатомічного театру Дегтярівського шпиталю. Кладовище на Лук’янівці йменується Державним історико-меморіальним заповідником. Втім, із усіх поховань тут вирізняються хіба кілька старовинних могил, зокрема відомого академіка живопису М.Пимоненка, на якій залишився один із небагатьох “янголів” фірми “Вдова де-Веккі і сини”. Іншим цікавим експонатом може бути хіба що гора зужитих автомобільних покришок край цвинтаря і поруч – звалище хрестів та огорожок.
…Дуже часто випадки вандалізму на кладовищах задресовують мисливцям за кольоровими металами, а також сатаністам і готам (хоч це не одне й те ж, але дуже часто другі поводяться, як перші). А от байдужість і бездіяльність працівників кладовищ, а відтак і чиновників, унаслідок яких поховання руйнуються, перетворюючись на химерні інсталяції, вандалізмом чомусь не вважається. Очевидно, утримуючи ці скорботні об’єкти в занехаяному стані, адміністрація кладовищ діє в інтересах романтиків із некрофі-льним ухилом, які полюбляють ночами блукати цвинтарними нетрями. Принаймні таке враження про цих “дітей ночі” складається після відвідання кількох готських форумів у мережі Інтернет. Як відомо, мертві сорому не мають. Живі, схоже, теж…
Утім, охорона Байкового кладовища запевняє, що жодних актів вандалізму за готами помічено не було. Сторожа з ними мирно співіснує й навіть вітається. Охоронець Олександр, який працює на Байковому вже три роки, зазначив, що до 23-ї години на лавочках збираються молоді люди в чорному, мирно сидять зі своїми дівчатами й розходяться. Пам’ятників не перевертають і сміття за собою не залишають, – вони не сатаністи. На запитання про те, хто ж перевертає в усипальницях хрести та обмальовує склепи, ні адміністрація кладовища, ні охорона відповіді не знайшли.
Щоб до кінця заспокоїти своє сповнене цвинтарної романтики серце, я зв’язався з працівниками Личаківського кладовища, що у Львові. Почувши моє запитання про готичні зібрання, на іншому кінці дроту довго думали, хто такі готи, й зійшлися на тому, що це войовничі племена III століття нашої ери.  Коли ж я докладніше розповів, яких саме готів маю на увазі, здивуванню не було меж: на Личаківському сувора охорона й про молодих людей у чорному там не чули. А щодо сатаністів, котрі перевертали на перехрестях розп’яття, то двох таких піймали ще років п’ять тому і тепер, за висловом одного з працівників, “маємо з тим спокій”.
Олександр СТУСЕНКО