30 ciчня 2007 року, вiвторок №15 (17917) останнiй номер RSS
Головна ПОДІЇ ПОДРОБИЦІ РОЗСЛІДУЄ "ВЕЧІРКА" КУЛЬТУРА У ГОМОНІ ЖИТТЯ СПОРТ ДОБРИВЕЧІР

 РОЗСЛІДУЄ "ВЕЧІРКА"
30.01.2007

Чому Олександр Омельченко відмовився говорити про загибель Сінного ринку?


Як ми вже розповіли у номері за 25 січня ц.р., доля Сінного ринку почала хвилювати держохоронців нашої культурної спадщини десь у лютому 2005-го. І вже у травні того ж року відповідне головне управління КМДА отримало офіційне повідомлення від начальника цієї служби про занесення ринку як об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру.

А ще 15 квітня 2005-го інший претендент на пам’ятку – ТОВ “Сінний ринок”, який тоді очолював директор А.Бурлака, письмово поклявся, що ні бульдозером, ні кайлом “без отримання необхідної дозвільної документації” підохоронну пам’ятку не чіпатиме, а про всі види робіт за  адресою вул.Воровського, 17 “зобов’язується інформувати у письмовій формі”.
Із документів, що є у розпорядженні “Вечірки”, відомо: всі ці події довкола капітального ринку в центрі столиці, який належав історії та київській громаді, закрутилися ще раніше – 2004 року, коли Київрада тодішнього скликання раптом ухвалила віддати земельну ділянку під ринком двом ТОВ – фірмі “Ферро” та “Сінний ринок”. Щоб ті, мовляв, збудували вдячним нащадкам щось таке – житлово-торговельно-офісне з підземним паркінгом. Дивне рішення – віддати землю під спорудою для іншої споруди.
Принагідно зауважимо: жителів мікрорайону та дрібних підприємців, котрі працювали на Сінному, це рішення київських депутатів не тільки здивувало – вони зустріли його в штики. Як засвідчило наше опитування, люди й досі не змирилися з ухвалою тодішньої Київради. Навіть більше, прикро вражені її наслідками.
Дехто, поки ринок ще не поліг у руїнах, намагався його зберегти – з допомогою суду,  Фонду держмайна України, інших інстанцій. Дехто, кажуть, апелював аж до найвищого гаранта, бо ходили чутки, ніби його колись бачили в антикварних крамничках Сінного.  Може, тому й наважилася наукова громадськість узяти під державний захист якщо й не світової величини перлину, то міської – стовідсотково?
Але захистити пам’ятку так і не вдалось. У ніч на 27 вересня 2005 року стіни довколишніх будинків струсонув потужний вибух. А на ранок стало відомо: у стилі останньої  військової окупації Києва знищено об’єкт культурної спадщини.
Хто долучився до цієї ганебної справи?
Повернімося до документів.
На початку червня Господарський суд міста Києва розглянув позов ТОВ “Сінний ринок” до тодішнього Головного управління культури, мистецтв та охорони культурної спадщини КМДА. І встановив, що рік тому, 13 червня 2004 року, київське регіональне відділення Фонду держмайна України продало об’єкт, що тоді ще не був офіційно внесений до Держреєстру (а скільки їх, корінних київських пам’яток, ще й досі залишаються безпритульними в державі?). Під виглядом цілісного майнового комплексу його придбало товариство з обмеженою відповідальністю “Сінний ринок”. Таким чином наш комунальний Сінний (Центральний) став приватним. До речі, наказом Головного управління комунальної власності, який було видано того ж таки дня, коли оформляли купчу, тобто 30 червня 2004 року, будівля ринку за адресою вул. Воровського, 17-а характеризувалась лише як “нежилий будинок”.
Звісно, хто ж у ринках квартирує – хіба що пожильці так званого колгоспного готелю, який, до речі, й на Сінному був. Але таких, мабуть, зайвих для встановлення істини подробиць, а так само і суми коштів, які отримала за продане майно столична громада, Господарський суд не встановлював. Натомість, посилаючись на наказ Мінкультури вже покійного СРСР, цілком однозначно зафіксував: “Будь-яких експертиз... на предмет історичної чи культурної цінності будівлі Сінного ринку не проводилось... Будівля Сінного ринку навіть за формальними підставами порівняно з іншими об’єктами, що зазначаються в додатку до Наказу (про внесення її до Держреєстру. –Прим. Ред.), побудована в 1958 році, а всі інші об’єкти в період із 1909 по 1916 роки”. І взагалі, “позивач, як власник будівлі Сінного ринку, має право користуватись, розпоряджатись, змінювати призначення, цілі та напрями використання майна, поліпшувати, реконструювати або знищити (виділення наше. – Ред.) своє майно, в тому числі і нерухоме...”
Цікаво, що думає нині суддя Т.Трофименко, коли на очі йому трапляються руїни Сінного? Чи пишається втіленим у життя коротким словом “знищити”, яке вписав 8 червня 2005-го в рішення “іменем України”? Чи відчуває якусь моральну скруху? Втім, він був не самотній – точнісінько такий, ледь не літера в літеру, текст маємо і в рішенні “іменем України” місяць потому, 11 липня 2005-го, за підписом судді Господарського суду Києва В.Смілянець. І та ж ухвала –  будівлю Сінного ринку з Державного реєстру нерухомих пам’яток України виключити.
На якій підставі, питаєте? А на тій, що будівлю продано. Що вона стала приватною власністю. А з приватною власністю господар у нашій країні може поводитися, як йому заманеться: хоче – поліпшує, хоче – реконструює, хоче – знищує.
Не знаємо, чи правильно трактують у наших судах Конституцію та Цивільний кодекс України, що надають власникові майна право поводитися з ним, як заманеться. Але, як на людський розум, то щось із тим правом не так. Чи не тому наприкінці минулого століття зі стін багатьох традиційних для старого Києва будівель почали зникати охоронні таблички? Чи не тому щезли в нас невеличкі квартали з гарними будиночками, окрасою яких були оповиті виноградом тераси вздовж другого поверху, куди вели рипучі дерев’яні сходи просто із двору, порослого споришем? Із голуб’ятнями на подвір’ях. Із затінком крислатих дубів. Усе, що варто було ремонтувати, відновлювати, доглядати – як живу пам’ять про історію і культуру корінних киян. Усе, що збереглося до наших днів попри дві світові і одну громадянську.  
Зрештою, як узагалі може бути законним таке, коли нашу спільну історію і культуру, не спитавшись у нас, продають у приватні руки? На поталу, на знищення?
Якщо це є цивілізований європейський підхід, то що тоді слід називати варварством?
Зацитуємо ще одного листа – за підписом начальника щойно створеного тоді Головного управління охорони культурної спадщини Руслана Кухаренка на ім’я тодішнього ж градоначальника Олександра Омельченка: “Згідно зі ст.22 Закону України “Про охорону культурної спадщини” пам’ятки, їхні частини, пов’язане з ними рухоме та нерухоме майно забороняється зносити... В свій час листом від 15.04. 2005 р. №87 ТОВ “Сінний ринок” зобов’язувалося інформувати в письмовій формі про всі види робіт, які будуть проводитись по вул.Воровського, 17 вказаним товариством. Про намір знести будівлю, Головне управління культури поінформоване не було...
Станом на 27 вересня 2005 року будівля Сінного ринку знаходиться у зруйнованому стані. Гранітні цокольні плити пошкоджені. Пошкоджені та зруйновані декоративні елементи будівлі. Сходи, які виходять на вулицю Олеся Гончара, завалені будівельним сміттям та частково зруйновані.
Головне управління охорони культурної спадщини пропонує зобов’язати ТОВ “Сінний ринок” відновити Сінний ринок у первісному вигляді, з використанням декоративних елементів, які ще збереглися. Всі роботи проводити під постійним наглядом фахівців Головного управління охорони культурної спадщини. Проектну документацію розробляти та погоджувати згідно чинного законодавства, в тому числі і з Головним управлінням охорони культурної спадщини. На даний час надіслано припис на адресу ТОВ “Сінний ринок” з вимогою зупинити роботи”.
Авжеж! Зобов’язали... Не тих і не до  того. 4 листопада  2005-го Державна  служба охорони культурної спадщини надіслала до КМДА наказ за підписом свого начальника М.Кучерука, яким чудову будівлю Сінного ринку архітекторів Б.Кучера і С.Фрідліна та інженера О.Гришкової було виключено з Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Про що тодішній перший заступник голови КМДА І.Фоменко доручив поставити до відома автора щойно цитованого листа. Щоб “урахував”.
Тим часом у місті пішов поголос, ніби порушувалася кримінальна справа щодо вибуху, але її так само швидко й закрили. І що нібито через те, що до підриву Сінного ринку причетні дуже високі персони. Називалися  відомі городянам прізвища.  Серед них – невістки відомого “батька” столиці.

Олександр Омельченко:
“Я зараз займаюся партійними справами!”

Ми вирішили запитати тодішнього Київського міського голову Олександра ОМЕЛЬЧЕНКА, якою ж була його роль у досить своєрідному процесі внесення та виключення з Державного реєстру нерухомої пам’ятки архітектури – будівлі  Сінного ринку? Чи причетний таки хтось із родини Омельченків до її знищення?

Наш кореспондент Ольга СУЩЕНКО завітала до офісу політичної партії “Єдність”, що на Хрещатику, 10. Олександр Омельченко зустрів її ввічливо, запросив сісти. Але на запитання, які цікавили автора розслідування, відповідати відмовився. “Сінний ринок…” – на хвилю замислився він. А тоді повідомив: “Базарами я не займаюся. Цими питаннями нині переймається теперішня міська влада. Я ж зараз займаюся партійними справами. Бувайте здорові! Щасливо!”

Ольга Григорівна Сущенко




Статтi


Номери газети


Вакансiї


Контакти


Питання






© Вільна група "Як справи - Київ".

У разi використання матерiалiв сайту,
посилання на "Як справи - Київ" обов'язкове.