Лайма скавуліла
До Нового року залишалося менше години. Зустрічати його мав у товаристві однокласників, які саме «дембельнулися» із війська.Вирішив скоротити шлях – піти через ставок, який напередодні вкрила крига. До берега залишалося метрів п’ять. Раптом під ногами почув хрускіт. За якусь мить я вже борсався в ополонці. Вдалося розвернутися спиною до берега. І тут якась сила вхопила мене за капюшон куртки і потягла на твердь. Коли піднявся, то ледь знову не сповз у воду – переді мною стояв величезний собацюга.
Рятувальник відбіг кілька метрів, зупинився, позирнув у мій бік, і знову відбіг. Наче вказував, що мені треба йти за ним. Я й пішов. Наша путь пролягла до хатини під черепицею. Тут одинаком жив Сава. Як померла його мати, тітка Марфа, Сава залишив свою геологорозвідку і повернувся до села.
У кількох словах розповів господареві про оказію, що сталася зі мною, про його пса, що виручив мене.
– То не кобель, то сука. Лаймою звуть.
Сава знайшов у що мені перевдягнутись, розвісив одяг біля плити, а в черевики, сказав, треба напхати газет. Приніс із сіней кілька номерів позаторішньої районки, в одному з яких я знайшов свій перший надрукований опус.
Над ліжком висіли фото Ґемінгуея у светрі і шестиструнка. А ще Сава мав рушницю – ТОЗівську «вертикалку». Коли по радіо заграв Гімн СРСР, ми вийшли надвір і Сава дав мені пальнути з неї.
…За місяць я знову приїхав до села – на канікули. Вирішив навідати чолов’ягу, котрий новорічної ночі дав мені прихисток. У гості пішов не з порожніми руками – з чотирьохтомником Ґе- мінгуея в українському перекладі.
– Ну, старий, не чекав, спасибі, – зворушений Сава почав накривати на стіл.
– А де Лайма? Щось я її не бачив.
– Та, – махнув рукою, – застрелив її. По ночах скавуліла, – пояснив мені.