Кропив’яне ткацтво й сердита педагогіка

Власники ґрунтових ділянок на Місяці поки що користуються ними так само, як і решта землян, котрі віртуальною власністю не переймаються: просто споглядають світило на нічному небі. Коли ж їм випаде нагода вперше навідатись до своїх космічних дач – невідомо.

Київська родина Ткачуків – Олексій Васильович і Вікторія Валентинівна, двоє синів, донька, зять Олег Фіголь – разом із сподвижниками зі свого об’єднання «Товариство Коло-Ра» мають додаткові життєві території на відстані семи тисячоліть і сотні кілометрів. В урочищі Ріпниця між Ржищевом та селом Уляники. Де під час шести археологічних експедицій, здійснених у співпраці з Інститутом археології НАНУ, не просто виявили 12 нових поселень, розкопали чотири трипільські житла та черняхівську землянку з горном. А щоб пізнати рідний край до глибини віків, спробували там пожити як далекі пращури Трипільської культури. По-їхньому вирощували зернові на фермерських угіддях. Виготовляли з кремнію наконечники стріл, списів, сокири, серпи. Пізнали ази кропив’яного ткацтва: до рушників ще не дійшли, але пересвідчились, яка світла, м’яка й міцна нитка із жалючої рослини. Виткали з неї кілька шматочків тканини. Трипільці полюбляли кропив’яне полотно, кропив’яними сітями ловили рибу. Почали ж обживати прадавню епоху трипільською керамікою: Ткачуки так само замішують глину, будують з неї печі, випалюють посуд таких же форм і узорів. Живу модель давніх поселень хліборобів Трипільської культури на громадських засадах втілюють в історико-археологічному культурно-просвітницькому комплексі на правому березі Дніпра.
Помешкання Ткачуків у багатоповерхівці на вулиці Деміївській вечірківці відвідали разом із представниками столичних ЗМІ та Київського міського центру у справах жінок, який уже третій рік вшановує, вручаючи на Різдвяні та Великодні свята подарунки, київські родини, які відтворюють і популяризують українські традиції та культуру.
У Бортничах ми побували в затишній, прикрашеній вишивками квартирі Ольги Григорівни Перчук та її симпатичної двадцятиоднорічної доньки Валентини. Упродовж п’яти перших років життя дівчинки кожного четвертого місяця перебували в лікарнях. Коли маленьку Валю запитували, яка в неї мама, вона відповідала: «Сердита». Сувору й вимогливу педагогіку Ольги Григорівни сприймали й розуміли не всі. Якось викликала в кабінет лікарка: «Хіба так поводяться з донькою?» Відповіла лаконічно: «З однієї дві не виростуть…» Її материнська любов – мудра й передбачливо-далекоглядна, спрямована на те, щоб донька, котрій не судилося ходити й мати здорові руки, стала справжньою людиною і якомога самостійніше почувалася у реальному житті. Валя ніколи не вимагала в неї щось купити в магазині – іноді, бувало, промовляла: «Мамо, я хочу ось те…» Пояснювала, що неспроможна придбати, хоч і мала в гаманці гроші: щоб донька не призвичаювалась до таких прохань. Уподобане приносила їй із крамниці через кілька днів. Валя сама навчилася читати – граючись із сусідською дівчинкою кубиками з азбукою. Із золотою медаллю закінчила загальноосвітню школу №305. Мати влаштувалася туди прибиральницею і одинадцять років на руках носила доньку до школи й додому, а на перервах – із одного кабінету до іншого.
Нині удвох їздять на сесії до університету «Україна», де Валентина успішно навчається на 5 курсі факультету видавничої справи та редагування і дуже мріє знайти роботу за фахом, щоб виконувати її вдома, за комп’ютером, який подарував їй на двадцятиріччя старший брат. Дівчина пише вірші й роман про кохання. Гарно співає: перемогла на районному фестивалі й потрапила на міський. Її матір якось запитали: «Чи трапляються дні, щоб у вашій хаті не було нікого, крім вас?» У Валі багато друзів: двері не зачиняються, телефон не замовкає… Вони беруть її з собою на прогулянки. Довіряють їй найпотаємніше. Одна подруга призналася: «Якщо на душі важко – іду до тебе. Поспілкуюся – і ніби камінь з душі, проясніє. Ти природжений психолог, а якби ще й таку освіту…»