Насильно і в Україну тяжко повертатись

Ранньою весною 1945-го родину із дев’яти душ насильно переселили із села Обша Белгорайського району  Польщі на територію УРСР.

Нашій родині випало приживатися на запорізькій землі. Везли нас туди після того, як видали 14 лютого евакуаційного листа,  в товарних вагонах. У дорозі не раз були пограбованими  (активізувалися банди, котрі спеціалізувалися на нападах на  потяги з переселенцями: знали, що люди везуть найцінніше, що можна було взяти в далеку дорогу. Тих, хто чинив супротив, бандити  безжально били. Жити нам випало в селі Миколай Дорф (до війни тут мешкали німецькі колоністи). Дісталася родині хата без даху, бо село фактично було зруйновано після передвоєнного видворення німців. І ми одразу ж відчули, що таке злидні й голод.
Переселенський люд кидав усе і втікав на Західну Україну. Так зробила й моя родина. Старші – сестра Єва і брат Дмитро – поїхали раніше. Тато й мама, взявши тлумачки з їжею за плечі й нас, чотирьох малюків за руки,  вирушили пішки на станцію в місто Великий Токмак. Пройти  потрібно було 35 кілометрів. Вдалося прилаштуватися знову в товарняк, що йшов уже  в зворотній бік – на захід.  Новим пристанищем обрали селище Козова, що на Тернопільщині. Голод і тут нас наздогнав. Ранньою весною ходили до  розбитих кагатів за селищем, аби поживитися картоплею. Із місцевими виникали конфлікти – не раді були прибульцям.
Із того часу вже 60 літ наш рід живе в Україні. Із болем у серці згадуємо нашу рідну Обшу. На момент виселення там проживали понад 200 родин. 
Я і мої рідні розуміємо, що історію не повертають назад, її не переписують. Із 2002 року  у Верховній Раді зареєстрований законопроект, який  покликаний прирівняти нас у правах із депортованими народами, але депутати різних скликань чомусь про нього забувають. Державою нічого не зроблено для відшкодування українцям,  переселеним із Польщі, матеріальних і моральних збитків. Зокрема надання землі в Україні в тих розмірах,  котрі  ми мали в Польщі, для упорядкування там могил наших рідних.
Я брав участь в ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній, став інвалідом 2-ої групи. Маю причетність до діяльності  київської Громадської організації імені Михайла Грушевського «Холмщина» (вулиця Мельникова, 63, кімната 310; факс 38 (044) 483-05-13), тож закликаю всіх «польських» переселенців столиці гуртуватися і виборювати свої права.

Стефан НАЗАРКО