Відписками стелі не заклеїш
Люди роками живуть у одному і тому ж мікрорайоні, а довколишніх куточків його так і не спромоглися обійти. Днями я побувала у Подільському районі, де довго шукала вулицю Лесі Українки. Тамтешні перехожі, ніяковіючи, розводили руками, мовляв, не тут шукаєте – вам треба їхати на Печерськ. Хоча насправді неподалік кінотеатру імені Тараса Шевченка така вулиця є – впирається вона у вулицю Красницького. Недовга, либонь, і кілометра не буде, і не дуже схожа на столичну – більше нагадує тиху хутірську: приватні будинки із садками, парканами і злими собаками, дорога встелена гострим щебенем і клаптиками колишньої розкоші – асфальту. Не те що уночі, вдень можна ноги поламати. Але це ще не усі тутешні неприємні перипетії. Річ у тім, що на цій вулиці якась дуже дивна нумерація будинків: після 17 йде 19, що цілком логічно, але через кілька будинків знову бачу 17, а далі 19. Оце так ребус!
Три роки – як на пороховій бочці
Ось на такій тихій вулиці Лесі Українки в будинку 17 мешкають у двокімнатній квартирі на другому поверсі двоє літніх людей – інваліди II групи 70-річна Марта Григорівна Григор’єва та її чоловік 75-річний Михайло Макарович Черин. Із ними познайомилася по телефону наприкінці минулого року: бідолахи замерзали у холодному помешканні кілька днів і благали редакцію їм зарадити. Я не встигла ступити на поріг їхньої квартири, а господиня вже дякувала «Вечірці» за допомогу.
– Завдяки вам ми зустріли Новий рік біля теплих батарей, – по-дитячому раділа жінка, запрошуючи мене до кімнати. – Сідайте ближче до столу і подалі від обваленої стелі, яка може у будь-яку мить обвалитися. Ми до смерті вже налякані, лягаємо спати і молимо Бога, щоб штукатуркою не привалило. Коли вулицею проїжджає автомобіль, на голови нам сиплеться порох, тож заплющуємо очі. Третій рік отак мучимося.
Цей двоповерховий будинок збудували ще 1960 року, як помешкання для учителів району. А Марта Григорівна має 36 років педагогічного стажу. Майбутні новосели долучалися також до будівництва: у вихідні працювали на об’єкті, купували сантехніку, фарбували вікна, двері. У цій квартирі народився їхній первісток син Віктор.
– Коли ми були молоді та при здоров’ї, – каже Марта Григорівна, – то не набридали жеку, самотужки усе ремонтували. А теперечки – ні сили, ні здоров’я, ні грошей не маємо. Ні, хвалити Бога, не голодуємо, але й заможного життя не бачимо. Пенсії ледь вистачає на харчі та ліки. Михась мій після інсульту, я – гіпертонік, на протезі. Отож, без ковіньки та милиць й кроку не ступимо. І син – інвалід II групи. Ми нікому нині не потрібні, бо старі та немічні, не заслужили, очевидно, шани й уваги у нашої держави, – голос її затремтів, в очах зблиснули сльози.
Папір усе витримаєОбвалилася стеля у цій квартирі ще напередодні президентських виборів. За час, що минув відтоді, де тільки не побувала Марта Григорівна, кому лише не писала, яких обіцянок не наслухалася від кандидатів у депутати. Але говорити – не плуга перти. Тож віз, як мовиться, і досі там. Відписками, які вона отримувала із різних інстанцій, стелі не заклеїш. Ось, наприклад, що їй відповідали із Подільської райдержадміністрації торік: «…У зв’язку з необхідністю більш детального опрацювання питань, які поставлені у вашому зверненні, остаточна відповідь буде надана за кінцевим результатом розгляду». (18 травня 2006 р., за підписом заступника голови РДА О.Королюка). Рівно через місяць той же пан Королюк пише: «Доповненням до відповіді, яка була надана вам раніше Подільською райдержадміністрацією, повідомляємо, що на даний час складено проектно-кошторисну документацію на виконання ремонтних робіт у квартирі №4 і після її затвердження розпорядженням райдержадміністрації вам буде повідомлено про термін виконання робіт».
Марта Григорівна написала листа і міському голові Леоніду Черновецькому. Відповів по інстанції на нього голова Подільської райдержадміністрації пан Романенко 23.08.2006 р.: «У доповнення до відповіді, яка надавалась вам раніше, Подільська райдержадміністрація повідомляє, що для продовження ремонту у квартирі №4 на вулиці Лесі Українки, 17 підготовлено розпорядження №750 від 11.08.06 р. Для погодження терміну початку ремонтних робіт, вам потрібно звернутися до житлово-експлуатаційної організації».
Обіцянки – цяцянки
Зверталася я у наш 704-й жек, – каже господиня, ховаючи у конверти відписки. – Сам начальник приходив і розпорядився усе в кімнаті прибрати, щоб можна було розпочати ремонт. Це було у жовтні. Я винесла квіти і все, що могла, у сарайчик. Бачте, досі під диваном клейонка напоготові. Але майстрів так і не дочекалися. Начальник жеку дивувався, що нам на ремонт виділили аж 7 тисяч гривень, мовляв, для стелі забагато. Але ж у квартирі вікна та двері погнили. Раніше могла попросити допомоги у свого депутата, – перевела подих, – а нині в очі його не знаю і навіть прізвища. Більше не піду ні до кого, годі принижуватися на старості літ. Кожен мій похід до чиновників багато мені коштує – не знаю, які ліки пити. Будемо помирати під обваленою стелею…
Єдина втіха у цих літніх людей – син, онуки та соціальний працівник Марія Іллівна, яка для них, як турботлива дитина: двічі на тиждень принесе хліба, молока, ліки – усе, що попросять. Уже оформила їм субсидію. До речі, в окрузі – жодного продовольчого магазину, а до площі Шевченка чи Куренівського ринку кілометрів два буде. Хоча цей мальовничий куточок біля озера вподобали столичні олігархи – ген скільки хоромів звели на пагорбах і досі будують. Для них проблеми інфраструктури не існує, бо мають таких сталевих коней, які – наче танки – по будь-яких дорогах пройдуть. А ось Марта Григорівна тепер рідко виходить на вулицю і до того ж лише вдень, бо у під’їзді знеструмлений електропровід. Михайло Макарович на світ Божий споглядає лише із вікна: обережно рукою протирає шибку, щоб, бува, рами не вивалилися. Їм ще тільки цього бракує.
А тим часом
Що ж думають з цього приводу у жеку-704. Мені вдалося поспілкуватися із його головним інженером Наталею Миколаївною Микитчик. З її слів стало зрозуміло, що складено акт обстеження квартири №4 на вулиці Лесі Українки, 17. Спершу обвалену стелю «списували» на те, що приміщення старе, але таке формулювання не задовольнило Подільську РДА. Довелося скласти інший акт, де вказали, що обвал штукатурки спричинило затікання даху. Пройшло – і у райдержадміністрації дали згоду на проведення ремонту. Однак не обумовили найголовнішого: хто його має проводити і хто профінансує. Штукатурів та малярів, як наголосила Наталія Миколаївна, у жеку немає взагалі, ніхто не погоджується працювати за копійчану зарплату. Коло замикається. Але ж є у нас добродійники, меценати. Агов, де ви?