Дефіцит милосердя

За даними Кабінету міністрів, в Україні налічується 1 мільйон 200 тисяч осіб, які страждають на психічні розлади. Науковці відмічають прогресуючу тенденцію і прогнозують, що до 2010 року ці захворюваності вийдуть на перше місце серед недуг.

Яка причина гнітючої тенденції, на рівні держави вміло замовчується. Проблему «засвітили» деякі громадські організації, куди входять переважно правники, котрі вирішили проаналізувати чинне українське законодавство. На предмет того, чи надійно воно стоїть на сторожі прав і свобод людей, котрі страждають на психічні захворювання.
Моніторинг, результатами якого ділилися вчора із журналістами, проведено у психіатричних лікарнях Києва, Вінниці, Полтави. Із 210 респондентів, які потерпали від хронічної шизофренії, лише третина  знає, що 2000 року в Україні ухвалено Закон «Про психіатричну допомогу». Проте і у здорових до нього чимало претензій.
– Недоречностей багато, – каже автор доповіді «Права і законні інтереси людей з проблемами психічного здоров’я: міжнародні стандарти та українське законодавство» Роман Семешко. – Приміром, 25-а стаття хворому гарантує майже сорок видів різноманітних прав. Одне із найголовніших – забезпечення житлом. У встановленому законодавством порядку. Що це за порядок? Він має бути прописаний у житловому кодексі, що й досі не ухвалений.
У Європі чітко діє система примусової госпіталізації. За її правильним функціонуванням уважно слідкує уповноважений наглядовий орган. Тільки-но відпадає  потреба в примусовій шпиталізації, людину одразу ж виписують. В Україні ж людина з психічними розладами, потрапляє у спеціальний лікувальний заклад, як у в’язницю. Більше того, вітчизняне законодавство не визначає конкретних методів соціального обслуговування та допомоги людям, котрі страждають на психічні розлади й підлягають лікуванню. А це означає, що такий пацієнт з адміністрацією, медичним персоналом установи залишається наодинці, тобто фактично беззахисним.
– Тому загалом і не дивно, що пацієнт часто не може збагнути, з якою метою він перебуває в лікарні, – розмірковує голова Вінницької громадської організації інвалідів Руслан Імереллі. – Не відає, які препарати приймає. Хворий практично не може познайомитись із власною історією хвороби. Нерідко принижується його гідність. Особливо вдатний до знущань над душевнохворими молодший медичний персонал. На зустрічах вони неодноразово розповідали про знущання. А от написати заяву з цього приводу ніхто з них не наважується. Не хочуть ускладнювати стосунків із медиками, до яких ще доведеться звертатися, зокрема й для оформлення інвалідності.
Порівняльний аналіз організаційно-методичних проблем довів, що найнижчий рівень із надання медичних послуг спостерігається в Полтавській психіатричній лікарні. Київська та Вінницька – найбільші в Україні. На базі столичної навчаються не лише студенти медуніверситету, а й удосконалюють знання лікарі-психіатри. Власне, те ж можна сказати й про Вінницьку. Її, до речі, респонденти визнали ліпшою за Київську за умовами перебування та ввічливим ставленням до них  з боку медичного персоналу. А ще тамтешні пацієнти краще знали права й обов’язки як свої, так і медпрацівників, частіше могли користуватися телефоном, відвідувати  бібліотеку, займатися творчістю.
– А ще гірше, – продовжує пан  Імереллі, – коли людьми з порушеною психікою чинять не по-божому рідні люди. От вам свіжий приклад. Психічно хворий чоловік був власником будиночка із присадибною ділянкою. Двадцять довгих років з ним рідні не  спілкувалися. І раптом настійливо почали вимагати, аби виписали родича з лікарні. Мовляв, він здоровий. Зверталися навіть до прокурора. Звісно, для чого – аби заволодіти його майном.
Інші ж подібні «брати по крові» примусили свого родича оформити аж три кредити. Зараз наш правозахисник готує відповідний позов, аби порушити карну справу проти родичів-шахраїв.