Поет у в’язниці
Днями письменник і громадський діяч Борис Гуменюк разом зі своїми друзями, а також журналістами та волонтерами побували в київському слідчому ізоляторі №13. Вони передали декілька сотень зібраних книжок класики та сучасних українських авторів. Акція «Українські книги – українським в’язницям» відбувається не вперше.
Як «Лук’янівка» потрапила до Лук’янівки
Про це і розпочалася наша розмова з Борисом Гуменюком.
– Такий задум виник, коли презентував минулого року в Будинку літераторів Національної спілки письменників свій роман «Лук’янівка». Під час дискусії хтось докинув: мовляв, добре було б «Лук’янівку» передати до Лук’янівки.
І справді, подумав я: варто, щоб написану книжку прочитали в’язні. Бо в романі відтворено своєрідну матрицю-модель: поет у в’язниці. Така доля не оминула ні Шевченка, ні Франка, ні Зерова, ні Стуса – імена можна нанизувати далі.
Сама акція «Українські книги – українським в’язницям» має гуманітарну та гуманістичну мету. В цьому випадку абстрагуємося від того, хто справедливо туди потрапив, а хто ні... Люди, що перебувають у місцях позбавлення волі, – це ті, які жили серед нас, і яким жити серед нас: завтра, відбувши покарання, вони вийдуть на волю. Це наші сусіди, наші родичі, люди з нашого сус-пільства. З ними треба по можливості спілкуватися і коли вони за ґратами, аби не зачерствіли душею, не озлобилися, не виношували бажання помсти.
– Чи у в’язниці книги не припадатимуть пилом?
– З власного досвіду знаю, що там читає щонайменше кожен десятий. За ґратами – двадцять тисяч потенційних читачів! Тому докладатиму зусиль, щоб українська книжка потрапляла по той бік колючого дроту. Там на неї чекають.
– Чи просто було оформити дозвіл до СІЗО? Все-таки це пенітенціарний заклад.
– Допоміг домовитися з департаментом виконання покарань Київський патріархат в особі пана Колпакова, який представляє Міжконфесійну християнську благодійну місію служіння в місцях позбавлення волі. Він сам тривалий час служить у київському СІЗО. Письменники, громадські діячі, журналісти зустрілися 25 грудня із засудженими в тюремному клубі. Там було десь півтори сотні душ разом із представниками адміністрації.
– Які емоції та думки від зустрічі запам’яталися найбільше?
– Нічого подібного не бачив і не переживав, як у тому тюремному клубі. Хоч мав не один десяток творчих вечорів, так само був на багатьох у колег. За енергетикою, обміном енергії – це щось надзвичайне. На звичайному літературному вечорі публіка сидить у залі, нога на ногу закинута, хтось позіхає і думає: «І що ти нам почитаєш?»
Т а м – зовсім інші очікування. Там стає очевидним: релігія і література ростуть з одного кореня. Відчуваєш надзвичайну відповідальність. Ні грама фальшу там не пройде. Перед тобою драма інших людей. Ти дивишся на них зовсім іншими очима. Публіка там дуже вдячна. Хочеться туди приходити ще. Але не потрапляти.
Тримати дзеркало перед суспільством
– Пане Борисе, ви свого часу таки потрапили за ґрати не задля того, аби вивчати тамтешнє життя. Хоча внаслідок того «сидіння» і написався роман-рефлексія «Лук’янівка» на 800 сторінок.
– Я потрапив до СІЗО за сфабрикованим звинуваченням в економічних злочинах. Відголоски цієї історії є в романі. Мене не засудили, виправдали, але у Лук’янівці пробув два роки. І цей період мені треба було осмислити саме в романі. Писав його п’ять років – з 1999-го. У 2005 році книга вийшла в київському видавництві «Факт».
– Досвід ваш драматичний, тяжко зароблений. Ви побували там, де «в лоб» зітнулися цілковито протилежні світи. Через те і внутрішня мова героя Олеся – мислення інтелігента. Від інших він чує матюки і взагалі...
– В нас не існує української в’язничної мови. Навіть у Львові зеки розмовляють, так би мовити, російською. Мій персонаж спілкується принципово рідною мовою. Та він сам собі каже: «Але чому розмовляю не з ними українською? Я до них говорю по-українськи». Герой-поет зокрема і мовою боронить свій світ. Але з іншого боку, він ще ніби хоче показати свою вищість над співкамерниками. Навіть своєю мовою втоптує їх нижче за той рівень, де вони перебувають. Мова персонажів брудна, вульгарна. А внутрішній діалог героя з собою – це зовсім інше.
– Ваш герой – поет. Ким взагалі для вас є письменник?
– У моєму розумінні – це не художник слова. Письменник – творець світів, які до нього не існували і які створити може тільки він. Не сприймаю визначення, що проза – це історія, котру можна розповісти коло багаття. Намагався закласти в свій текст різні смисли. Драма в житті витворюється не за законами літератури. У «Лук’янівці» сюжет розвивається за законами тюрми. Наступна дія буде не там, куди ти хотів би її перенести, а там, куди відведе конвой.
– Ви любите повторювати, що література – не гра, а дуже тяжкий хліб.
– Так. Стефаникові казали: «Не пиши так, бо вмреш».
– Ви могли б не писати?
– Я міг би не писати, то ж не вважаю себе письменником.
– Чого тоді стали членом професійної Спілки письменників?
– Належність до будь-яких профспілкових організацій для мене не пов’язана з літературою. Мені болить, коли перетворюють літературу на гру, розвагу. А письменник мусить тримати дзеркало перед суспільством, аби воно побачило всі свої вади і потворності. Треба, щоб хтось мав відвагу сказати правду народові, а не голубив його словами. Відсутність відповідей на ті запитання, які не давали мені спокою, і змусили взятися за перо.
– Якою вам бачиться нинішня українська література? Один російський критик сказав, що сьогодні російська література – між двома полюсами: між крайнім цинізмом і крайнім відчаєм.
– Мені здається, нині в українській літературі розвиваються без винятків усі жанри й стилі. Але проблема в тому, який «зріз» літератури привертає увагу критиків і ЗМІ. Рекламується тільки те, що є епатажем, те, що є, нинішньою мовою кажучи, бренд. Я розумію видавця, йому треба заробити. Він вкладає свої кошти і хоче, щоб вони принаймні повернулися. Дяка, низький уклін тим видавцям, які взагалі видають українську книжку... Але «розкручуючи» навіть не письменників, а власне «бренди», зразки масової попсової літератури, вони насправді роблять погану послугу самі собі. Читачу здається, що ті «розкручені» – і є справжнє обличчя нашої літератури. А поза тим нічого іншого нема.
– Через те виявили ініціативу щодо «Іншої літератури»?
– Так. Ще півтора року тому я не був знайомий із жодним літератором. А нині – може, з півсотнею письменників. Тобто я був поза всілякими «групами». Згодом із однодумцями заснували альтернативний проект «Інша література». Це Степан Процюк з Івано-Франківська, Павло Вольвач, десятки інших літераторів – від Донецька до Луцька. Ми вже побували в Острозькій академії, Ніжині, в Запоріжжі. Відстежуємо за інтернетними форумами і переконуємося: дуже активно обговорюється саме ця ідея – потреба в серйозній літературі.
У поезії важче збрехати
– Бодай кілька штрихів вашої біографії.
– Народився і двадцять п’ять років прожив у Тернополі. У Києві мешкаю з 1990-го. Був у моєму житті Майдан 90-го року, голодував зі студентами. В 1993 році вийшла збірка віршів «Спосіб захисту». Після того думав, що ніколи вже писати не буду. Віршів і справді тепер не пишу. Але після «Лук’янівки» надрукував ще один роман – «Острів». Потім почала ніби сама собою складатися дитяча книжка. Навіть не знаю, як визначити її жанр. Свого часу чи не найперше літературне потрясіння одержав від «Маленького принца» Екзюпері. Ця книжка впливає на моє життя і досі. Зрештою, навколо мене багато дітей і жінок.
– Це ж як?
– Справді – ціле жіноче королівство, дев’ятеро жінок різного віку. Мої три доньки, а в найстаршої – своїх три доньки, моя дружина, моя мама, моя теща. Спостерігаючи за життям дітей, розповідав їм експромтом небилиці. Так написалися спершу дві новели. А потім – п’ятнадцять, згодом – ще стільки ж.
– Що для вас означає світ жінки?
– Мені подобається гіпотеза про те, що колись людина була жінко-чоловіком, андрогеном. Вважаю, що жінка – насправді вища сутність, аніж чоловік. Принаймні вона світліша. В кожному з нас живуть різні сутності. Коли в людині бере гору душа – то це від Бога. Коли розум, розрахунок – це від лукавого. Сам я живу здебільшого розумом, через те не думаю, що є такий світлий письменник. Або скажу так: знаю світліших за себе, особливо в поезії. Вважаю: поезію в людині творить зовсім інший «орган», ніж той, яким вона пише прозу. Через те в поезії важче збрехати, ніж у прозових текстах.