Хресна дорога – до наших сердець…
У залі столичного Будинку кіно на перегляді науково-пізнавального фільму кіностудії «Кінематографіст» «Іван Франко» (автори сценарію – Світлана Степаненко і Богдан Жолдак, режисер-постановник і оператор – Михайло Лебедєв) у ряду переді мною сидів онук письменника Роланд Франко, у якого кінострічка викликала «справжню сльозу».
Останнє, що вимовив Іван Франко, котрий залишив по собі творів на сто томів, – «Смерть не має терпеливості чекати, очевидно, доведеться помирати, не побачивши сонця…». Але чи запізнилося світило, визирнувши з похмурого неба одразу потому, як 28 травня 1916 року о 16-й годині не стало на Землі великого українця? Чи воно упродовж усього його недовгого земного життя економило проміння? Щоб потім вистачило вимостити ним дорогу до Вічності для стражденної Франкової душі – світлом і теплом? Чого так бракувало, коли 9 місяців сидів у тюрмі серед злодіїв та убивць, спав, хворий на груди, біля вікна, крізь яке залітав сніг, набиваючись в одяг, а голова примерзала до стіни… А після трьох місяців іншої в’язниці, Коломийської, повідпадали нігті на пальцях ніг, коли його, зовсім недужого, із гарячкою, жандарм пішки повів од Дрогобича до Нагуєвичів…
Кілька днів жити на 3 центи, знайдені на березі річки Прут, а як не стане і їх, лежати у ліжку голодним… Хоронити сина Андрія на позичені гроші (та й самого не було в чому покласти у труну, поховальний одяг знайшли самаритянки)… Доживати останні дні на милостиню. Це при тому, що не розгинав спини у своїй «літературній кузні», не даючи спочинку рукам (як відмовила права, писав лівою), не маючи вихідних для думок… Митрополит Андрей Шептицький, відправляючи по Франкові панахиду в київському костьолі Святого Миколая, назвав його найбільшою нашою втратою у Першій світовій війні. Але хіба так само вважали лжепатріоти, яких викривав письменник, коли організували на нього цькування і писали на стіні будинку, де він жив: «Тут мешкає негідник», чіпляли під вікнами опудало письменника, а на паркані наліплювали плакати: «Геть!»
Іван Франко працював за будь-яких обставин. А вони були й просто нестерпні. «Я відразу почув такий страшний нервовий біль у лівій руці, якого не зазнав ніколи досі. Протягом 14 днів у марті я не міг ані вдень, ані вночі заснути», – писав Іван Франко в «Історії моєї хвороби». Реакційна преса поширювала про нього чутки: що недуга його – венерична… Ртутні препарати, якими хибно лікували Франка, руйнували його суглоби, печінку, нирки, викликали галюцинації. Вночі, щоб ніхто не бачив, він ходив змочувати скоцюрблені руки у джерелі: здавалося, що від холодної води у них трохи затихав страшний біль… Коли двоє неупереджених лікарів порівняли ті хвороби, що Франкові приписувала недосконала тодішня медицина, із симптомами його недуги, вони зрозуміли, що його страждання – ревматичного характеру. А через багато років, вже у наш час, усе проаналізують дві групи лікарів, івано-франківських та львівських, і фахово дійдуть висновку, що Іван Франко хворів на ревматоїдний артрит.
Ми вивчали твори Івана Франка у школі. Але хіба могли розгледіти у самому письменнику, за тими його «портретами» із заштампованих підручників («носій передових ідей», «борець за щастя експлуатованого народу», «натхненний провісник нового життя!») просто людину? Котрій таким необхідним було усе те, без чого дуже незатишно у світі й кожному із нас: взаємне кохання, приязнь, любов і розуміння навколишніх людей, їхня допомога у найскрутніші часи, звичайне співчуття, коли біль розриває і тіло, і душу… У статті, видрукуваній в газеті «Українське слово» 18 грудня 1915 року, Іван Франко прочитав про себе: «Поет, наділений нагородою і забезпечений матеріально, міг би дати не один великий твір. Тільки не відкладаймо, бо ми і так запізнилися…» І гірко усміхнувся. Ми теж запізнилися збагнути його, а через нього – ще глибше й досконаліше літературну спадщину. Через різні обставини. Але краще пізно, аніж ніколи…
Як же зворушливо відкрив нам Івана Франка цей фільм: ще ніколи не публікованими його творами, унікальними архівними матеріалами, фотографіями, глибоким художнім осмисленням через них його постаті у літературі й у світі, вражаючою образною кіномовою оператора й режисера-постановника, яка поєднала минуле із сучасністю. Позаду 150 років від дня народження Івана Франка, 90 – після його смерті. А до мого серця Франко дійшов, щоб стати насамперед дуже рідною людиною, за 53 хвилини (стільки триває фільм). Це трішки більше, ніж звичайний урок у школі, – за часом. Це великий урок за суттю: так треба пізнавати своїх геніїв – на рівні їхніх хресних доріг, без яких не осягнути їхньої високої творчості.