«Ромашки» з ароматом дитинства

Протриматися нині у шоу-бізнесі рік-два – це вже успіх. А якщо цілих десять? Саме стільки на українській естраді гурт «Іграшки». І хоч за цей час він кілька разів змінювався за складом (був квартетом, тріо, тепер – дует), двоє його учасників, Світлана Коноваленко та Костянтин Ягольник, донині не зрадили своєму гурту. З перших нот заводять публіку так, що вона не шкодує долонь і разом із ними співає, танцює – впадає у дитинство у найкращому розумінні цього слова. Сьогодні Костя Ягольник – гість «Вечірки».

Чим би дитя не бавилося…

– Чому «Іграшки» і хто придумав таку назву вашому гурту?
– Як яхту назвеш, так вона й попливе. А взагалі ідея  створити наш гурт за зразком АВВА (двоє хлопців і двоє дівчат) належить моєму братові, як і ви – журналісту, Олександру Ягольнику. Він зібрав нас четверо: Олексія Нагрудного, Віталіну Бугрилову (вона зараз сольно виступає, має свій проект),  Світлану Коноваленко і мене й спробував розкрутити гурт у стилі диско. На той час таке поняття як шоу-бізнес в Україні лише зароджувалося.
На перших порах ми називалися по-іншому,  не пригадаю навіть як, щось пов’язано із гномами. А «Іграшки» народилися спонтанно.  Ми подумали, що у житті кожної людини була світла, щаслива пора дитинства, яка обов’язково асоціюється із забавою – іграшкою. Кожен тішився по-своєму і той аромат дитинства свято зберігає у своїй пам’яті. Іграшки – це те, що об’єднує дітей і дорослих: діти бавляться ляльками, конструкторами, машинками, а їхні тато, мама – авто, діамантами… Солодкий присмак дитинства супроводжує нас усе життя.
– Свою найулюбленішу іграшку з дитинства, либонь, пам’ятаєте?
– Це було велике пухнасте яскраве тигреня, від якого я шаленів з радості й смикав його весь час за вуса – аж поки зовсім не відірвав. Нині, звісно, такою іграшкою нікого не здивуєш, а тоді, в часи суцільного дефіциту, моє тигреня було такою рідкістю.
– «Іграшки» дебютували на великій сцені з піснею про музиканта-мінестроля…
– А вийшли ми з нею, так би мовити, на люди, на благодійному концерті, який відбувався на сцені під відкритим небом на Харківському масиві. До цього знали лише репетиційний зал. Враження? Їх словами  не передати: перші оплески, перші автографи, перші квіти. Далі були перші записи альбому, перший кліп – на пісню «С праздником, малыш», але то вже інша радість. Популярність – приємне відчуття, що й казати.
– Вас, напевно ж, шанувальники задарювали і задарюють всілякими іграшками?
– О, цього добра стільки – завжди увесь офіс завалений. Якось до нас у гості завітали друзі із дитячої організації СПОК. Побачили наш іграшковий музей і запропонували роздати ведмедиків, зайчиків, слоників малятам дитбудинку. Ми з радістю погодилися. А через певний час, коли знову назбиралося багато іграшок, ми взяли участь у такій  благодійній акції як артисти: дарували дітям іграшки і пісні. Таким чином об’їхали 25 сиротинців. Задоволення від того туру мали значно більше, ніж від фінансової винагороди. Ми хоч щось добре зробили у своєму житті. Особисто я зараз люблю більше дарувати подарунки, ніж отримувати.

Шлягер для всіх поколінь

– Із усього вашого репертуару мені особливо запам’яталася пісня «Ромашки».
– Це наша візитівка.
– Шлягер для всіх поколінь?
– Може, й так. Без перебільшення, під цю пісню танцюють і діти, і підлітки, і дорослі. Чесно кажучи, коли мій брат запропонував нам її, ми не сподівалися на такий успіх. А через 3-4 місяця під час гастролей по Західній Україні «Ромашки» там звучали мало не у кожному ресторані. І нас самих називали «ромашками»: «О, ромашки пішли».
– Вас часто впізнають на вулиці, просять автографи?
– Інколи доходить до сміху. Якось після концерту у Кіровограді до нас підбіг хлопчина за автографом. Повертається до свого гурту і кричить: «А у мене автограф Мумітроля!».
– Хто ваш творчий гуру нині і чи не відчуваєте проблем із репертуаром?
– Рік тому Олександр Ягольник пішов від нас у самостійне плавання і тепер ми із Світланою самі переймаємося усіма проблемами гурту, зокрема і репертуаром. Маємо у робочому процесі зараз кілька ліричних пісень, Світланиних (у неї проклюнувся поетичний і музикальний дар), але про них наперед годі говорити (постукав по дереву. – Авт.).
– Літа минають, ви начебто виросли із дитячих штанців. Не маєте наміру змінити своє творче амплуа?
– «Іграшки» кілька разів розбігалися, аби зійтися вкотре у новому складі. Нічого поганого про них не скажу, але вони не змогли вписатися у наш колектив, бо не змогли бути на сцені веселою безтурботною дітворою, до певної міри клоунами, які звеселяють публіку і самих себе. Наприклад, Світлана не може довго стояти на сцені з мікрофоном – біжить у глядацький зал і «заводить» усіх. Або ж  водить паровозик із солідними дядями і тьотями на корпоративних вечірках, вони разом із нею стрибають, танцюють… Ми зайняли свою «нішу» на нашій естраді і не хочемо її комусь віддавати, не хочемо старіти. Як на мене, нікому не треба поспішати дорослішати. Коли дорослі поводяться наче діти – це так класно.

Рожева хватя стала талісманом

– А нині ви маєте улюблену іграшку?
– Маю, це рожева собачка, яку я називаю Хватя. Чому Хватя, бо вона хапає лапками за носа, руку. Віднедавна вона з’явилася у моєму домі і стала моїм талісманом: я без неї – ні на крок.
– Але ж рожевий колір собаки – це не дуже природно?
– І я так вважаю. Річ у тім, що коли я купив квартиру і почав у ній робити ремонт, Світлана вирішила мені допомогти з дизайном: пофарбувала на кухні стіни рожевою фарбою. Я був цим дещо шокований: що про мене подумають люди?.. Але Світлана змогла переконати, що це красиво. І тепер я підбираю речі для своєї кухні під колір стін. Дуже довго не міг купити рожевого електрочайника – друзі десь «відкопали» його. А собачку побачив на Петрівці, де з подружкою шукали рожеве відро для сміття. Ця іграшка так запала мені в душу – іншої такої просто немає.
– А живого собаку не хотіли б завести?
– О, для мене це дуже серйозне і відповідальне рішення. Його ж не возитиму за собою під час гастролей, а залишати на когось не зможу. У моїх батьків є кіт Єгор, я його називаю Мордатий – обожнюю з ним гратися.
– Ви приїхали на нашу зустріч на власному авто, мабуть, іномарці?
– Що ви, я не маю прав водія – боюся сідати за кермо автомашини! Чого не скажу про Світлану.
– На Республіканському стадіоні перед матчами нашої збірної з футболу «Іграшки» співають «Оле, оле, Україно!». А самі у футбол граєте?
– Ця пісня стала символічною, гімном української збірної з футболу, і жодного разу, відколи ми її виконуємо на стадіоні, наші не програвали. Навіть «нічиєї» не було. Може у тому, що збірна України з футболу у числі восьми кращих у світі, є і наша заслуга (сміється. – Авт.).
Футбол люблю дивитися і сам не відмовлюся вийти на стадіон. Свого часу, коли ще у школі навчався, грав за «Арсенал». І на Республіканський стадіон вибігав, коли грали у футбол команди зірок російської та української естради.
– Ваш футбольний кумир?
– Володимир Васильович Лобановський.
– За характером ви більше фізик чи лірик?
– Скажу так: за освітою скоріше фізик – закінчив КПІ, знаю спеціальність інженера комп’ютерних технологій, але в душі я все-таки лірик. Люблю поезію Блока, Пастернака, зараз із задоволенням перечитую Єсеніна.
– За вікном – грудень, незабаром – Новий рік. У якому костюмі ви прийшли б на новорічний маскарад?
– Тільки не зайчика, яким був у дитинстві, скільки себе пам’ятаю. За гороскопом я – Близнюк і Кіт, тому, напевно, був би котом – гарним, м’яким, ніжним, добрим із живими очима.
– Пам’ятних вам свят.