Національна льодова дружина

Український хокей, попри безгрошів’я та байдужість чиновників од спорту, таки живий. Минулого вікенду він промовисто підтвердив це виграшем головного призу на представницькому міжнародному турнірі в Києві. Нехай і в змаганні з командами так званого другого плану. До речі, як і наша національна. Зате – значно заможнішими і менш проблемними.

Російське питання. Цьогорічний «Єврохокейчеллендж» у Києві так і не побачив більшості вітчизняних «зірок». Український легіон із Росії представляли тільки голкіпери Симчук і захисник Завальнюк. Обидва змінили місце працевлаштування по ходу сезону: Симчук уклав угоду зі знаменитим московським ЦСКА, а Завальнюк перебрався до магнітогорського «Металурга». Можливо, саме з цієї причини відчутних бар’єрів на їхньому шляху до національної команди не було. Натомість інших лідерів із тимчасовою російською пропискою  тренери взагалі не турбували. Не бажали псувати й так непрості стосунки з їхніми роботодавцями. Тому Шахрайчук і Климентьєв, до речі, капітани московського «Динамо» та ХК МВД відповідно,  вирушили на тренувальні збори зі своїми клубами. Либонь, так і краще. По-перше, обидва матимуть змогу по-справжньому «підзарядитися» функціонально перед найскладнішим зимово-весняним періодом турнірного сезону. А по-друге, ні Климентьєв, ні Шахрайчук не мають особливої потреби боротися за місце в «основі» національної дружини: їхні можливості добре відомі і тренерам, і партнерам. Зі схожих причин не взяли участі в традиційному київському турнірі й інші «росіяни», приміром Остроушко та Разін. А от хокеїсти з українських і білоруських клубів, навпаки, конче потрібну для себе практику міжнародних змагань отримали сповна. А отже, тренери «жовто-блакитних», як-то кажуть,  уполювали двох зайців одразу.
Білорусь нам допоможе. «Сокіл», єдиний професіональний клуб України, виступає в чемпіонаті Білорусі. Сусіди спеціально «під нас» надали йому статус відкритого. Втім, чимало вітчизняних хокеїстів задіяно і в білоруських клубах. Найкращі з них і стали стрижневими в українській «націоналці» на київському «Єврохокейчелленджі». А її наставник, Олександр Сеуканд, який ніколи не відзначався надмірною компліментарністю, уже після першого спільного заняття «збірників» наголосив на чудовій функціональній готовності «білорусів». Йому, тренерові «Сокола», визнати цей факт, мабуть, було непросто. Але інтереси головної льодової дружини країни переважили. І повпреди білоруських клубів не підвели! Саме тамтешня трійка – Олецький, Сальников і Литвиненко – виявилася найрезультативнішою в особливо важливому матчі з казахстанцями. Отже, Білорусь, хоче вона того чи ні, перебрала на себе обов’язки нашого спортивного відомства з підготовки національної хокейної команди України до міжнародних змагань найвищого рангу. Хоча, зрозуміло, вічно так тривати не буде. Більше того, українці вже нині змушені підлаштуватися під ритм і графік сусідів. Ви звернули увагу на кардинальні кадрові зміни в складі «жовто-блакитних» у завершальному матчі з поляками? Причина проста і складна водночас: українських «білорусів» у спішному порядку відправили в розташування їхніх клубів, яким у неділю випало грати чергові календарні матчі.  Добре, що все закінчилося добре: і наші хокеїсти в Білорусі відзначилися, і збірна країни поляків здолала. Однак бути в постійній залежності, розраховуючи хіба що на талан і «диспетчерські» здібності, – не вихід із становища. Шукати його треба в іншому місці та в інших проектах. Наприклад,  у створенні повноцінного чемпіонату країни, який дав би змогу насправді цілеспрямовано та високоякісно плекати доморощені таланти. Або в організації спільної для кількох сусідніх держав об’єднаної хокейної ліги. Тоді й вітчизняні «зірки» не мали б особливої  потреби мандрувати світом у пошуках заробітку та можливостей для спортивного зростання. Бо все-таки важко уявити, що те і те наші льодові бійці можуть отримати повною мірою в Іспанії чи Румунії, де рівень найшвидшої гри сучасності поступається й українському відповіднику.