Після мандрівки – у полон

Про оказію, що трапилася недавно з пеліканом, який, сполошившись, вилетів із зоопарку і приземлився на третій смузі шляхопроводу на проспекті Перемоги неподалік станції метро «Політехнічний інститут», наша газета писала. А от про цих птахів, як помітили наші уважні читачі, «Зоосвіт» ще не розповідав. Тому ми й вирішили сьогоднішній випуск присвятити саме цим своєрідним і симпатичним пернатим, бо вони й справді варті уваги.

Хоч не красені, зате добросерді

Пелікани за зовнішністю, безсумніву, поступаються визнаним красеням у світі пернатих – лебедям. Зате на відміну від них – вони чи не наймиролюбніші, бо ніколи не сваряться з родичами та сусідами, і добросерді. Та й птах цей – особливий, найбільший із усіх водоплавних, включаючи й  лебедів. Але якщо лебідь – забіяка, то пелікан добряк і, здається, ніколи не сердиться. Кривдника, утім, пам’ятає і заздалегідь від нього віддаляється.
У столичному зоопарку ці птахи оселилися у 1962 році, прибувши до Києва із білокам’яної, і з тих пір живуть і навіть розмножуються у нас. А значить, пеліканам тут добре. У природі цих птахів аж вісім видів, а у нашому зоопарку всього два – рожевий і кучерявий. Пара рожевих приїхала до Києва 2001-го із  Одеського зоопарку, приєднавшись до нашої, яка уже встигла завести потомство. Оскільки самців виявилося більше, довелося шукати варіанти обміну. Тепер колишня артистка Київського цирку плаває у ставку та струмках зоопарку, а пелікан-кавалер виступає замість неї на арені.
За словами завідувачки відділом птахів столичного зоопарку Олени Шморгун, рожеві пелікани краще розмножуються у неволі, ніж кучеряві. Хоча останньою, чотири роки тому, пташенят вивели саме кучерява пара.
А от вилітають за межі території частіше рожеві. Ось і цієї осені пригода на шосе, не єдина. Перед цим пернатого втікача впіймали і принесли до зоопарку мешканці із вулиці Ванди Василевської. На моє запитання, чому ж не вкоротять пеліканам крила, Олена Данилівна навіть розсердилася: «Та ж їм на те й крила Бог дав!». А потім пояснила, що в такому разі птахи «відмовляються» заводити потомство.
На голові у рожевого пелікана симпатичний «чубчик» із подовжених загострених пер. Самці й самки мають однакове вбрання, а от розміри – різні. Подруги менші за своїх кавалерів. Молоді птахи не мають рожевого відтінку в оперенні. Вони сірувато-бурі з блакитнуватим тоном на спині. Доросле вбрання пелікани одягають на третьому році життя. Фахівці вважають, що у цей час вони стають статевозрілими.

Завзяті рибалки

Особливо впевнено і затишно пелікани почуваються на воді. Цікаво спостерігати за тим, як вони, ніби по льоду, ковзають по ній туди-сюди, невтомно працюючи лапами-веслами. Пірнути, як качки, вони не здатні, бо надто легкі завдяки повітряним мішкам під шкірою та пухкому оперенню.
Зате злітають величезні птахи важко, як лебеді, «біжать» по воді, ляскаючи крилами. А вже у повітрі пелікани перетворюються на красенів. Велике округле тіло їх на широких, розмахом майже в три метри, крилах схоже на човен, що пливе в небі. Від пеліканів у польоті – важко відвести погляд! Різкі змахи широких крил несуть їх плавно, неквапно. Щоправда, у зоопарку пеліканів усе-таки частіше можна побачити ковзаючих по водному плесу, чи неквапно походжаючих по берегу.
Головне, на що відразу звертаєш увагу – підклювне воло, схоже на чималий мішок. Ця жовто-жовтогаряча із синіми жилками «ємкість» може дрябло висіти, а може, сильно роздувшись, перетворитися на сачок для ловлі риби. Бо риба – головний продукт харчування цих птахів. У зоопарку кожна з десяти особин щодня з’їдає її не менше двох кілограмів. До того ж цей харч мало того, що має бути, безсумніву, свіжим, так ще й різноманітним, тобто рибу їм щодня дають різних сортів, аби не набридала. Та й поживні речовини у кожної свої.
Поспостерігати, які з пеліканів рибалки, у зоопарку, звичайно, неможливо, а от у природі, розповідають, захоплююче видовище. На мілководдях птахи вибудовуються півколом і женуть рибу вбік берега, зближаючи кінці півкола. Настає момент, коли риба намагається вирватися з оточення, от тут її й ловлять. Вигнувши гнучкі нижні стулки дзьоба, пелікани своїм природним сачком-волом і черпають рибу, нерідко настільки велику, що хвіст її стирчить із мішка.
Пелікани – завзяті рибалки. На вузьких річках і протоках між озерами тактику лову вони змінюють. Розділившись на дві групи, женуть рибу назустріч одна одній і, коли вона починає лихоманково втікати, неминуче опиняється у «вершах» крилатих рибалок.

Довірливі, але кусючі

Знавці говорять, що пелікан завжди голодний. Але їдять птахи два рази на добу. Ранком, зі сходом сонця, і з наближенням ночі. Вдень відпочивають,  насолоджуючись близькістю одне до одного, упорядковують пір’я, на диво вміло користуючись, начебто б не пристосованим для цього дзьобом, а ще із задоволенням плавають.
Хоча нині в Києві ще й досі досить тепло, але на відкритому ставку залишилося лише четверо пеліканів, решту тримають у закритому зимовому вольєрі. Туди ж одразу переселили і того рожевого, який було змандрував. Тепер йому доведеться сидіти у полоні аж до весни.
До людей зоопарківські пелікани ставляться довірливо, хоча й з певною пересторогою. А коли чують небезпеку, відбиваються дзьобом і досить успішно. Ось і недавнього втікача не так просто було спіймати, бо він боляче щипався. Олена Данилівна розповіла, що чоловіки, які привезли птаха до зоопарку, здогадалися спочатку накинути на голову пеліканові куртку, а потім, аби втихомирити, скотчем заклеїли йому клюв. До речі, у  зоопарку не встигли дізнатися ні прізвищ, ні професій людей, які повернули птаха, тому дуже просили через газету висловити щиру вдячність цим невідомим доброзичливцям.