Дорослі мають що дивитися. А діти?

Нині ми не маємо проблем, що подивитися по телевізору  – телеканалів вистачає. Нема проблем і з вибором передач – тематика пропонованого телепродукту задовольнить глядача із різними смаками. Дорослого.

Два роки тому, за результатами дослідження інтересів учнів третіх класів, найпопулярнішою програмою виявилося скандальне ток-шоу «Вікна» Дмитра Нагієва. Торік чимало дітей дивилося «Не родись вродливою». Цього ж року дитячу увагу скеровано на далеко не дитячий мультсеріал «Симпсони». Невже маленьким українцям більше нема чого дивитися?

Прикро, але так. Телебачення для дітей, як такого, у нас не існує. Фахівці кажуть, що дитячі програми не здатні на такі ж рейтинги, як програми для дорослих, бо потенційна аудиторія у них значно менша. Тому вони рідко окуповуються і переважно збиткові для каналів. Як наслідок – для юних глядачів український ефір пропонує мало що. А те, що пропонує – переважно закордонного виробництва, американського або російського. Вітчизняного ж – раз-два… і все.

Чому так склалося? А тому, що на дитячу програму з якісними декораціями, текстами, анімацією потрібні значно більші кошти, ніж ті, що витрачають телеканали, закуповуючи готовий продукт на чужині. До того ж, переважна більшість каналів, які є комерційними, ставлять в ефір ту продукцію, в яку можна вмонтувати рекламу. Згідно українського законодавства, у передачах, розрахованих на дитячу аудиторію, рекламу розміщувати заборонено. Відтак і кошти, витрачені на створення програми, «відбити» не можна. А працювати собі на збиток – на це жодна комерційна телекомпанія не піде.

«До того ж, самих лише грошей не вистачить, – говорить колишній ведучий популярної дитячо-підліткової програми «Не всі вдома» Костянтин Грубич,  котрий узяв участь у круглому столі телевізійників та журналістів на тему: «Куди поділися дитячі програми?».  – Справжнє дитяче телебачення – справа надважка. І треба бути генієм, щоб зробити цікаву передачу для дітей. Потрібна певна школа цього напряму, і щоб журналісти прагнули працювати на дитячому телебаченні. А нині, на жаль, престиж дитячих передач у журналістського цеху занизький. Спитайте студентів-журналістів, де б вони хотіли працювати, – і почуєте: у політиці, у світській хроніці. Може, хтось би й хотів присвятити себе дітям, але соромиться зізнатися».
Що здатне врятувати українські дитячі телепрограми?
Можна було б узяти за взірець Німеччину та інші західні країни й створити окремий дитячий телеканал. Проте він не вирішить усіх проблем, оскільки в Україні є багато сіл та містечок, де «ловлять» лише один-два канали, і до них дитячий навряд чи дійде.
Можна було б скасувати заборону на рекламу.
А можна було б передбачити законодавчо, приміром, пільги телекомпаніям за якісну вітчизняну дитячу телепродукцію. Тоді у керівництва телеканалів і з’явилося б бажання створювати ТБ для наших маленьких співвітчизників.
Звісно, що означений круглий стіл лише акцентував увагу на проблемі дитячої кінопродукції, але її  розв’язання треба здійснювати, безперечно, на іншому рівні. І хотілося б,  аби у не надто віддаленому майбутньому.