У місті – наче пташка лісова
«Багатодітних» батьків, у яких аж троє діток, у столиці запитують: «Як ви зважилися?». У рідній поліській Малахівці Килини Михайлівни і п’ятеро, і семеро не були дивиною. Правда, дванадцятьох народила тільки вона. Багато дітей – багато щастя й радості, але буває – і горе. Одна донечка померла ще маленькою. А двох синів втратила 1989 року, коли кожному було понад сорок. З чоловіком Нестором Трохимовичем побралися вісімнадцятилітніми і прожили в парі без року сімдесят. Тепер і його нема.
На самоті у київській квартирі неподалік метро «Нивки», де поселилася двадцять літ тому після чорнобильського лиха, дев’яностотрирічна Килина Олексійчук залишається щонайдовше з годину – коли її Павлина, четверта з дванадцяти, скуповується у магазині чи на ринку. Тоді вона підходить до знімка на стіні, де сфотографована з дев’ятьма дітьми на своєму дев’яносторічному ювілеї: «Дочечки, давайте співати…» І заводить українську народну. «Якось не по собі – одній у хаті, – пояснила мені, – то я до них балакаю…»
Вовк на дорозі – на удачу
Колись частенько чекали з базару і її. Тільки так швидко повернутися, як Павлина зі столичних крамниць, не вдавалося. П’ятнадцять кілометрів до райцентру Лугини і зворотній шлях до Малахівки долала разом з іншими односельчанками пішки. Одного разу трохи відстала від них і вже й не знала, прямувати далі чи нести лісові ягоди додому. Дорогу їй повагом перейшов вовк. Але потрібні були гроші, тож вона переборола страх. Спродалася вдало (видно, вовк – на удачу) і додому повернулася з гостинцями для дітей.
Найстарші з них, які вже працювали, приїжджали до батьківської оселі з міським чаєм, ковбасою. Усе це мати викладала на стіл, діставала деко своїх коржиків, виставляла банку помідорів (сусід допитувався, як вона їх квасить, що такі добрі). Частувалися численною громадою: крім своєї «невеличкої сімеєчки», зимовими вечорами у їхній хаті збиралося чи не все село. Дивитися телевізор, якого тоді, десь 1957-го, не було ще ні в кого. Їм же привіз із Києва син Михайло: відремонтував чийсь поламаний.
Олексійчуки пишалися нагородами Килини Михай-лівни: медаллю «Материнства», орденами «Материнської Слави», зіркою «Матері-героїні». Та ніколи не використовували їх, аби десь щось у когось вимагати чи просити. Навпаки, усі йшли до Нестора Олексійчука. Щоб зробив колесо, воза, бочку без жодного гвіздка, якусь деталь. Полагодив мотоцикла, швейну машинку. Замовляли у нього одяг, чоботи. Запрошували пограти на гармошці у клубі чи на весіллі. Він виготовляв крихітні залізні формочки і виплавляв у них із олова ґудзики. Не було такого, чого б не умів Нестор Олексійчук, справжній господар від Бога. Сім хат сам збудував: щоразу просторішу для родини, що поповнювалася. Дві спорудив на попелищах: на місці спаленої німцями, а ще раніше – як вогонь перекинувся на батькове обійстя від сусіднього. Засватав Килину на Петра, а відгуляли весілля у новій хаті аж на Михайла, ще й стіни у ній не просохли.
Придане з медом
Скупив у церкві усі свічки: щоб гарно було, як вінчалися. Нестор сподобався Килині одразу по знайомстві. Але голову йому дівка поморочила: і втікала од нього, і цукерки, якими пригощав, ледве вблагав узяти. Вона поклала їх вдома на столі, але жодну не скуштувала: щоб не причарував… А, може, тому, що солодощі для неї були не вдивовижу? Заміж оддавали Килину дід і баба та дядько з дядиною. Вона у них виросла з самого малечку: батько загинув 1914-го, на Першій світовій, мати жила за три хати від них із другим чоловіком і молодшими дітьми. Килина ходила до лісу з бабою Параскою – жали серпом жито на поляні. Там і ночували, підмостивши під ряднини сіно. Щоб знову взятися за роботу на світанку. Як же було гарно… Перші промені сонця. Пташки щебетали, вони з бабою співали. Але це вже, коли Килина трохи подорослішала. Малою ж дівчинку брав із собою до лісу дядько. Прив’язувала до мотузків короби, а він тягнув їх за собою, до верхівок сосон, де вибирав із бортів мед диких бджіл. Того меду у коморі стояло кілька діжок. Запашного і незрівнянно смачнішого від нинішнього «свійського». Односельців ним наділяли. Натоптану бочку дядько дав за Килиною разом із приданим. Вона в дитинстві пригощала хлопчаків на пасовищі, які разом з нею виганяли туди худобу, а в одного якось виміняла за свою жерстяну скриньку з медом пару цибулин.
У першій хатині, яку Нестор збудував на згарищі, дружно мешкали, немов у казковій рукавиці: свекор із свекрухою (вона, щоправда, застудилася і померла через три тижні після весілля молодшого сина), їхня неповнолітня донька, старший син із жінкою та молоде подружжя. Килина зі старшою невісткою доїли корів позмінно, через день, металевими кухлями порівну ділили на всіх молоко. Окремо, у своїй оселі, почали жити пізніше, вже з дітьми. Немовлят Килина несла із собою на роботу в колгосп, де жала жито, вибирала льон. В одній руці дитина, у другій горщик з кашею, за плечима – тигани (їх ще називали «трьома палками»), на яких вішала в полі колиску з малям. Старші наглядали одне за одним і господарювали вдома. У кожного був свій обов’язок. Пасли корів, свиней, вівці. Збирали в лісі ягоди та гриби. Низки «білих» завжди сушилися на печі. Ними заповнювали й велику бочку – і самі їли, і на продаж.
Під час війни діти втікали з мамою до лісу од німців. «Як згадаю, аж зараз недобре стає», – зітхає Килина Михайлівна. Її донька, Павлина Несторівна, з якою мешкає нині в Києві, теж пам’ятає про це, хоч їй тоді йшов тільки четвертий рік. Як бігли, падали в окопи, як мати прикривала собою їх, тоді ще п’ятьох, від куль. Батько підпільно допомагав партизанам. Возив їм з райцентру сіль, виконував ще якісь завдання. Одного разу їхав на возі, а партизани перестріли й зняли з нього чоботи. Повернули, коли він назвав загін, до якого був прикріплений.
Майже все їхнє село фашисти спалили. Про це навіть у столиці, в Музеї Великої Вітчизняної, зазначено. Тільки комини стирчали скрізь і куріли димами.
Рідне село на Житомирщині і вдруге було спустошене: «мирним» атомом. Після аварії на ЧАЕС малахівці розсіялися по Україні, стали і городянами, але й досі не можуть, звик-нутися з незвичним для них соціальним статусом. А от Килина Михайлівна призвичаїлася: життя привчило миритися з долею. Та пам’ять, мов пташка лісова, рветься у поліський край дитинства, де пройшло її нелегке велике життя.
Вписалася у два століття
Килині Михайлівні закарбувався в пам’ять її дитячий гріх. Їсти їй не давали, доки не помолиться, а в пісні дні забороняли скоромне. В один із них вона сиділа на печі біля глечиків з молоком, яке відстоювалося на сметану. Так хотілося взяти на пальчик хоч краплину вершків і посмакувати. Але із покуті, де не повернешся, докірливо усовіщав з ікони Бог. Килинка сховалася за комин, та погляд Господа знайшов її і там. Вона розсердилася і кинула на образ лучину: а чого Він дивиться?.. То малою. В дорослому житті намагалася жити у згоді із Божими заповідями. Нікого не судила – найчастіше жаліла. Ділилася останнім. Не нарікала на життєві скрути. Не вбила у своїй утробі жодної подарованої Богом душі. Природно й доброзичливо вписувалася і в той час, коли мила дітям голови водою зі сметаною, полоскала сироваткою, запарювала прання попелом у жлукті, коміри відчищала глиною, а потім виполіскувала все в ополонці, гріючись біля розпаленого на березі річки вогнища. І в нинішню сучасність, коли голоси її дітей (найстаршій доньці Ганні – 74 роки) щомісяця долинають до неї із телефонної трубки. Аня озивається з Генічеська на Херсонщині, Надя – із Попельні, а Люба – з-під Новоград-Волинська на Житомирщині, Галя – із Севастополя, Марія – з Борисполя, наймолодша Рая – із Хмельницького. Михайло і Володимир – кияни, з ними мати спілкується так чи не щодня. А Павлина (вона 32 роки прожила в Казахстані, куди поїхала сімнадцятирічною за комсомольською путівкою) поруч із матір’ю вдома. Так порадилися і вирішили на родинному зборі, що саме вона доглядатиме неньку в Києві. Усі з’їжджаються до квартири на Нивках 2 серпня, на Іллі, коли у Килини Михайлівни день народження насправді, а не той, що зазначений у паспорті. Хто живе ближче, має змогу навідуватися частіше. Серед її поважних за віком дітей – кранівник, електрозварник, штукатур, продавець, трудівниці поля, бухгалтер, електромеханік, педагог. Вони – працьовиті, шановані усіма люди. Але найголовніше, мабуть, те, що дружні між собою, відгукуються і на радість кожного, і на біду, якщо, не дай Бог, у когось трапляється. А вже як люблять і піклуються про свою маму – маленьку, чимось схожу на лісову пташку, дев’яностотрирічну жінку із ясним розумом і світлою пам’яттю, з безмежно добрим і чуйним серцем. Ця любов передалася і 21 внукові Килини Михайлівни та 23 її правнукам.