Село з димів, або Селище з міським обличчям
«Що це за велика димарка така?» – запитала Катерина II про село, у якому цариця зупинилася на ніч, їдучи до Києва.
Із давніх-давен тутешні жителі варили смолу, дьоготь, селітру, випалювали з дерева вугілля, від чого над поселенням постійно стояв дим. За ним, поглядаючи з печерських пагорбів, київські правителі орієнтувалися, чи не збунтувалися селяни-ремісники в окрузі… Дим століть розвіявся, Велика Димарка стала Великою Димеркою, але того прадідівського підприємницького хисту димерці не розгубили. Замість димарів прийшли сюди новітні технології, замість смолокурень – екологічно чисте виробництво.
Велика Димерка – як малий Китай
Якось на одній міжнародній науково-практичній конференції з бізнесових питань чи не кожен промовець вихваляв китайський досвід: там усе виробництво винесено на околиці великих міст. Повчали українців, незнаючи, що під Києвом є свій малий Китай – Велика Димерка. Про неї тоді не згадували. Нещодавно цю помилку виправили. Коли у столиці два тижні тому проходив Міжнародний медіа-форум «Україна на інформаційній карті світу», журналісти з Прибалтики, Польщі, Білорусі, Угорщини та інших країн захотіли побачити кращий український досвід залучення інвестицій. І повезли у Броварський район – кращий у цій справі на Київщині. І передусім – у Велику Димерку.
– У нашому селищі 64 підприємства, зареєстровано майже 350 приватних підприємців, три десятки торгових точок, – розповідає селищний голова Анатолій Бочкарьов. – Не кожне навіть місто-райцентр може таким похвалитися.
З 1985 року Анатолій Борисович очолює тутешню громаду, ушосте став її головою. При ньому село занепало, при ньому й піднялося, стало селищем міського типу. Та якщо за часів горбачовської перебудови село біднішало разом з усіма, зі всією величезною наддержавою, то вибиратися зі скрути почало вже на початку 90-х за власним, так би мовити, рецептом виживання.
Коли після падіння командно-адміністративної системи, планової економіки рухнув і СРСР, начальники усіх мастей схопилися за голови. А у Великій Димерці не опустили рук. Своїми ініціативами й підтримкою нових ринкових відносин, як нині згадує вже з усмішкою Анатолій Борисович, Велика Димерка налякала навіть декого з тодішніх столичних правителів.
– Бо ми одні з перших розробили в себе структуру промислової зони, самостійно розмістили тут підприємства з іноземними інвестиціями, – каже селищний голова. – Це дуже цікава була справа, але й дуже незрозуміла навіть для Верховної Ради. Пережили багато перевірок, непорозумінь, вийняли чимало палиць з наших коліс, вистояли, вижили.
Лише два приклади, ледь не сенсаційні у контексті суцільного занепаду українського села на початку 90-х. Хоч радгосп «Великодимерський» і розвалився, але донині селяни зберегли й примножили не лише його сад, городництво, ферми, а й поголів’я худоби! Друга сенсація (як на ті часи): перший великий інвестор прийшов у село тоді, коли ще не весь світ визнав навіть нашу державну незалежність. З 1991 року саме з Великої Димерки почала розширювати по Україні свою мережу нині відома чайна фірма «Мономах».
Не допустили розвалу
Успіх Великої Димерки не в останню чергу залежить від того, що її голова – корінний димерець, патріот села. Тут він ще в юнацькі роки шоферував, згодом пішов помічником бригадира, був керуючим відділком радгоспу, заступником голови сільради. «Мій попередник – Анатолій Тихонович Косенко – був чоловіком впливовим, хазяйновитим, завзятим, чуйним, добрим. Коли працював його заступником, я багато чого навчився у нього, тож коли обрали головою – мав досвід, і непоганий», – згадує Анатолій Борисович. Ще до перебудови у селі була не лише вся соціально-побутова і радгоспна інфраструктура, а й один з кращих у районі консервних заводів, тепличне господарство, комбінат комунальних підприємств, споживче товариство, лікарня, пожежне депо…
– Моїм найпершим завданням як голови села було не допустити розвалу. Разом із сільськими депутатами за підтримки усієї десятитисячної громади діяли оперативно, але помірковано. Ми першими в районі забрали на баланс сільради всю соціальну і комунальну інфраструктуру, пожежне депо. Згодом на базі радгоспу виникли нові підприємства. Фермер Сергій Плакся керує двома: «Тур» не лише утримує більш як півтисячі худоби, а й має свої переробний і ковбасний цехи. «Журавушка» вирощує зернові і овочеві культури, близько тисячі гектарів картоплі, зокрема «чіпсової», за німецькими новітніми технологіями. Зберегли димерці й 273-гектарний сад, з якого товариство «Сад» щорічно збирає більш як 1500 тонн фруктів.
А своїх підприємців більше
Після «Мономаха», який освоїв на трьох гектарах «цілинної» землі зі старезними деревами і стихійними смітниками сучасне зразкове виробництво, що пахне чаєм і різнотрав’ям, пішла добра слава про Велику Димерку по світу. Аж за океан! Другим великим інвестором, хто звернувся до селищної ради з пропозицією розмістити тут своє виробництво, були американці – компанія «Кока-Кола».
– Ще до того сільські депутати ухвалили рішення: селу треба виживати. Розуміли, що за рахунок одного сільськогосподарського виробництва це важко. Працювати ще й у промисловому напрямку – ой, яке це складне було рішення. Але вже мали приклад – «Мономах» почав ставати на ноги, дав селянам робочі місця, певні доходи до місцевого бюджету, – розповідає Анатолій Бочкарьов. – Тож над пропозицією «Кока-Коли» довго не роздумували, весь депутатський корпус був налаштований на те, щоб не випустити з рук і цю «другу ластівку». Коли вже підприємство запрацювало, пішли надходження до сільського бюджету (а нині «Кока-Кола», до речі, один з найбільших інвесторів в Україні), то реальну вигоду відчули односельці, враховуючи те, що в нас 2,5 тисячі пенсіонерів, десь 600 – 700 працівників бюджетної сфери. Відчув допомогу й район – 40 відсотків надходжень районного бюджету давала Велика Димерка.
Не лише іноземці обирали Велику Димерку для свого бізнесу, а й місцеві жителі – підприємливі люди. У селі багато малих підприємств – люди навіть на власних садибах створюють фірми. Обробляють деревину, будують, за останні роки кілька нових кафе з’явилося, магазини, сауна, теплиці, перукарня… У колишньому консервному цеху «оселилася» взуттєва фабрика. П’ять років тому молодий місцевий підприємець, корінний димерець Сергій Гришко створив багатопрофільне підприємство «Регіон-2001», що займається будівництвом, деревообробкою, лакофарбуванням, переробкою вторсировини.
А ще «Регіон-2001» взяв на себе багато клопотів із реконструкції центру селища, його озеленення, благоустрою. Відремонтовано Меморіал на братській могилі, відновлено ігровий майданчик дитсадка, завершується освітлення вулиць – із 500 світильників уже встановлено 350.
Сергій Гришко сприяє рідному селищу як депутат районної ради. «Сергій Миколайович вирішує багато питань з оформленням дозвільної документації на проведення робіт у селищі, а його підприємство допомагає не лише коштами, а й виділяє працівників для робіт, – розповідає Анатолій Борисович. – Дуже багато нам допомагає фермер Сергій Лукич Плакся, він фактично є спонсором місцевої лікарні».
У селищі реформовано школу. На базі середньої і неповної середньої вперше в районі створено навчально-виховний комплекс. Тут – і ліцей, і загальноосвітня школа, і центр професійної і допрофесійної підготовки, комп’ютеризовані класи, філіал школи мистецтв, підсобне господарство, столярний цех, малий автопарк...
Останнім часом 240 тисяч гривень вклала в школу селищна рада. Здебільшого це спонсорські внески місцевих підприємств. Відремонтовано дах, облаштовано подвір’я, проведено внутрішні роботи, встановлено добротні вікна, проведено капремонт опалювальної системи. А перед цим збудовано нову котельню. «Не лише кошти, а й душу вкладаємо і в дитячий садочок «Журавлик», де виховується дві сотні наших діток», – розповідає селищний голова.
Тутешня селищна рада – не дотаційна, а самодостатня, хоч більш як дві третини грошей йде у «вищі» скарбниці. 260 гектарів відвела свого часу селищна рада під промзону. Нині впроваджується новий успішний проект – технопарк, на що відведено 105 га. Там готують площі для нових підприємств.
– Вони до вас приходять, чи ви до них? – запитуємо у селищного голови.
– Вони до нас. Але правильніше було б сказати так: першими були ми. Себе «засвітили» (у доброму розумінні слова), про нас знають, про нас інші розказують. Але і я, хоч би де був, спілкуюся з підприємцями, пропоную, запрошую, бо нам це потрібно, – пояснює Анатолій Бочкарьов.
Велика Димерка в структурі Броварського району займає 14%, тому увага з боку районного керівництва завжди була і є дієвою та конструктивною. Ми ніколи не залишалися наодинці з проблемами, саме тому хотілося б висловити слова вдячності керівникам району як колишнім, так і нинішнім: Леоніду Володимировичу Слободянюку, Леоніду Ароновичу Вайсфельду, Миколі Федоровичу Діденку. Наші успіхи без їхньої допомоги не були б такими відчутними.
Колектив селищної ради – це ті люди, які створюють імідж місцевої влади, це ті, кому я щиро вдячний, адже з більшістю я працюю не один десяток років.
Є три мрії
– А якісь серйозні проблеми селище все ж має? – запитуємо.
– Перша – дороги, – каже Бочкарьов. – Ми ними займаємося, щороку 2-3 кілометри прокладаємо. Друга – нема Будинку культури. Колишній радгоспний згорів. Зараз розробляємо документацію, побудуємо. Третя – треба споруджувати ще один сучасний дитсадок. У нас же нема спаду народжуваності, молодь від нас не втікає до міста. Тому потрібен цілий дошкільний комплекс з навчально-виховним центром, медобслуговуванням, гуртками тощо. Якщо хоча б три ці питання вирішу, то вважатиму – мінімум зробив!
21 листопада, коли православні вшановували архістратига Михаїла, у Великій Димерці теж було свято. На гербі і прапорі селища, як і на столичній символіці, – зображення цього духовного оборонця. На іншій половині герба – палаюче поліно зі стовпом диму, як історичний символ селища. «Ми першими в області розробили свою геральдику, 1998 року освятили її у нашій 224-річній Свято-Покровській церкві», – розповідає Анатолій Бочкарьов. До речі, автор символіки – корінний димерець, член Спілки художників України Микола Юхта.
«Пісню про Димерку» – своєрідний гімн селища – написала димерчанка Катерина Варениченко. Настінні розписи в селищному храмі реставрував теж місцевий художник Петро Тугай. Він же для церкви написав і власні картини. Довелося відновлювати храм після часів безбожжя, бо комуністи відкрили у церкві ткацький цех.