У полоні нежіночої професії
Лілія Сергіївна Самойленко унікальна людина. Не кожна жінка може присвятити своє життя професії, що і не кожному чоловікові до снаги. Але міліцейський мундир та погони полковника не зробили за п’ятдесят літ служіння закону з цієї жінки «залізобетонного пам’ятника» з черствим серцем. Лілія Сергіївна залишилась такою ж ліричною та романтичною, якою була в далекій юності. Закохана в поезію та українську пісню, вона хоч серед ночі продекламує напам’ять яку хочете поему Тараса Шевченка, лірику Максима Рильського чи уривок з «Ночі перед Різдвом» улюбленого, як вона каже, великого українця Гоголя.
Але суворе нинішнє життя ще потребує її досвіду та юридичних знань.
Тож невтомна жінка щодня приходить на роботу до Центру соціального захисту населення Шевченківського району, де надає безплатні консультації людям, яким нічим платити за юридичні послуги. Днями полковнику міліції Лілії Самойленко виповнилося 75 років.
– У виборі професії відіграла роль доля батька. Я пішла його слідами і жодного разу про це не пожалкувала. Мій батько працював в слідчих органах, займався серйозними злочинцями. Але вдома це була надзвичайно добра і лагідна людина. Уродженець Черкащини, він прищепив мені любов до української мови, української народної пісні, яких він знав дуже багато. У тридцятих роках ми жили в Одесі. Пам’ятаю, як влітку у вихідні виїжджали на дачу, збиралося багато гостей, і ми з татом влаштовували домашній театр. Тато дуже любив «Наталку-Полтавку» Котляревського. У цій п’єсі мені, п’ятирічній, діставалася роль Возного. Я починала співати: «Із юних літ не знав я любові...», а гості від сміху трималися за животи. У нашій сім’ї були в пошані театр, література та музика. Моя мама Розалія Мойсеївна з інтелігентної родини, до революції закінчила гімназію, була відомим істориком-архівістом. Вона знала кілька іноземних мов, тому і найняла для мене гувернантку німкеню, що тоді було модно. Бувало, гуляємо ми по парку, фрау Гертруда товкмачить мені німецькі слова, а я час від часу вперто запитую: «Фрау, а ви... фашистка?» Гувернантка не витримала і аристократичне виховання закінчилося тим, що мама віддала мене до звичайного дитсадка, – згадує Лілія Сергіївна.
Проте не все так безхмарно було в її дитинстві, довелося натерпітися всякого лиха. У тридцять сьомому Сергія Самойленка репресували. Його дружина з донькою втекли вночі до Києва. Прихисток дала подруга Розалії Мойсеївни, дружина колишнього білогвардійського офіцера.
– А татові поталанило. Він все-таки повернувся зі сталінських застінків додому. Допомогли вибратися друзі, хоч на той час це і було не характерно. З того часу ми стали мешкати в Києві на Володимирській вулиці, – розповідає жінка. – А потім війна. Батько помер в сорок першому на світанку, коли на Київ упала перша фашистська бомба. Йому було лише 54 роки. Серце не витримало того, що довелось пережити, – сумно зітхає. – Врізалося в пам’ять, як ми з мамою збиралися в евакуацію. З усіх речей, що взяли з собою, були чайник, ковдра та підручник з української літератури. А ще мама везла особливо цінні архівні документи. Під Харковом наш ешелон розбомбили, всюди трупи, кров, стогін та плач... Але, мушу вам сказати, хоч була страшна війна, проте люди не втратили доброти. У Казахстані, приміром, нас від голодної смерті врятували місцеві мешканці. Самі недоїдали, а ділилися з евакуйованими останньою крихтою.
Лілії Самойленко виповнилося дванадцять, як вона в лютому 1944 року повернулася додому. Звільнений від ворога Київ вразив дитяче серце болем – кругом руїни, все навкруг закіптюжено. Рідна 145-та школа спаплюжена і занехаяна, адже там німці влаштували казарми. Та люди раділи, виходили на вулиці розчищати завали, відбудовували місто.
Після закінчення школи треба було вибирати свою дорогу в житті. Марила сценою, адже переграла всі п’єси в драматичному гуртку. А столичні театри – імені Франка та російської драми – були для неї святими місцями. Актрисою була її тітка.
– Пам’ятаєте фрау Дітріх, з якою любив грати у шахи Штірліц? Актриса Мільтон, моя родичка. – У школі я була однією з перших декламаторок віршів Сосюри та Рильського. Поеми Шевченка й сьогодні прочитаю без зупинки. Великий Тарас для нашої сім’ї був святинею. Батько, приміром, з «Кобзарем» пройшов всі заслання і тюрми – царські і сталінські. Мене ще малою взяв на відкриття його пам’ятника, що навпроти університету, батьків друг. Хоча мене і вважали ворогом народу. Сьогодні ж ідуть до Тараса з вінками можновладці, а знають лише «Як умру, то поховайте» та й усе. Ганьба... – махнула рукою.
Зрештою, вирішила боротися зі злочинцями, як батько, і вступила на юридичний до Київського університету.
Три випускниці курсу попросили направлення на роботу в міліцію. Серед них і Лілія.
– Генерал подивився на мене та мою подругу Аллу Ліньову з подивом. Я мала лише дві розкішні коси та сорок вісім кілограмів ваги, Алла взагалі заховалась за мене з переляку. «Дівчата, ви хоч лаятись вмієте? Не квіточки прийшли садити...» «Так точно! – відчеканила я. – Я працювала спочатку в слідчому відділенні. Колеги – солідні мужчини, вчорашні фронтовики. У них училася. Було нелегко, але мусила не показати своєї жіночої слабкості. До речі, серед порушників закону теж треба було мати авторитет. Були в мене на дільниці три брати – злодії, які в тюрмі сиділи по черзі. Іду, буває на службу, один з них кричить навздогін: «Лілько! Якщо хтось ображає, скажи, ми з ним побалакаємо, як треба». Мої перевихованці і сьогодні мене не забувають. Бувало, підлеглі доповідають: «Полковнику, ваш бандит на прийом проситься!» Приїжджають, буває, і на джипах, хваляться: «Ліліє Сергіївно, я в порядку, зі старим зав’язав, працюю...»
Погони підполковника Лілія Сергіївна отримала ще в 1961 році. Вона була першою українкою, яка дослужилася до такого звання в міліції. Чи бувало страшно їй, тендітній жінці, коли доводилось виїжджати на місця злочину, віч-на-віч вести розмову з найнебезпечнішими злочинцями? Страшно, але сама ж вибрала таку професію. Щоправда, Лілія Сергіївна згадує, що була одна справа, яку навідріз відмовилася вести.
– Ми розкрили групу мародерів, які в Бабиному Яру решетом пересівали землю, шукаючи золото вбитих. А потім за золоті коронки тих нещасних побудували особняки на Куренівці. Я навіть в ролі слідчого не могла спілкуватися з цими недолюдками.
Перед виходом на пенсію Лілія Самойленко очолювала службу в справах неповнолітніх Шевченківського району. Боролася з дитячою бездоглядністю та жебрацтвом. Полковник врятувала багато дитячих доль. Адже вистачало випадків, коли шахраї хотіли незаконно заволодіти квартирою якоїсь сироти. Лілія Сергіївна згадала, як її діставали бритоголові молодики, аби отримати дозвіл на продаж квартири п’ятнадцятирічної дівчинки, яка перебувала в інтернаті. Залякували, погрожували, але вона не дозволила, аби сирота залишилась без даху над головою. Сьогодні її засмучує те, що багато дітей безпритульні, скоюють злочини, і, по суті, нікому не потрібні.
– Раніше я не вела жодної справи, пов’язаної з наркоманією. Колись я про такі злочини й не чула. А сьогодні? Неповнолітній порушник закону повинен мати державний супровід до того часу, поки не стане на нормальний життєвий шлях. Таких треба не лише карати, а й допомагати, виховувати, примушувати здобувати професію, влаштовувати на роботу, забезпечувати житлом. Тоді стане менше злочинців. Повірте моєму досвіду, – каже досвідчений міліціонер-жінка.