Поганих акторів треба вбивати

Цього вчив усіх бажаючих німецький гість, найбільш епатажний український театральний режисер Андрій Жолдак-Тобілевич. Журналісти – саме  вони, а не колеги-режисери чи актори – переважно зібралися на майстер-клас визнаного в світі митця і переконалися, що нічого кровожерливого той не має на меті. Він знає як, придумав як убити поганого в професійному сенсі актора методом перетворення його на хорошого.

Якщо пам’ятати, що життя – театр і всі ми в ньому – актори, то виходить, що теорія Жолдака є універсальною для відродження творчого начала в людині будь-якої професії. І він із цим погоджується. Оскільки його аудиторією в Національній опері, де й проводився майстер-клас, були журналісти, він свою теорію «розправи» над поганим актором час від часу переносив на нашого брата.
Поганий актор – це не вроджена якість, а набута. Поганим може бути  досвідчений, маститий  і навіть знаменитий актор (стосується й журналіста). Буває, що актор масовки є кращим виконавцем, ніж народний  артист. Поганий – це той, хто перестав бути творчо несподіваним, хто звик працювати хоча й добротно, але стандартно й стереотипно, у кого острах перед новизною й незвичністю. Але найприкріша риса поганого актора: він перестав опромінювати зі сцени глядача своєю енергетикою для того, аби зворушити його – чи то облагородити, чи то сповнити благородною злістю. Пори душі творця, через які мала б випромінюватися його потужна енергія, законопачені закріпаченістю виробничими, домашніми, суспільними клопотами й негараздами.
Тобілевич IV каже дуже неприємні речі. Що в Україні нема справді живого сучасного театру. Є з десяток хороших  акторів і наполовину менше режисерів.
Театри у нас – це концтабори, в яких актори закріплені мізерними зарплатами й творчою імпотенцією режисерів.
Андрій Жолдак стверджує, що в результаті набуття режисерського досвіду він навчився як убивати поганого актора, аби в подобі того постав хороший. Його метода передбачає близько десятка  прийомів роботи, які можуть бути базовими для створення нової теорії театру – жолдаківської. Виходить, нема потреби в театральних інститутах кілька років готувати лицедіїв. Застосовуючи його методику, із людини з іскрою божою можна зробити  гарного актора за місяць-два. І майстер демонструє наочний приклад, показуючи на співака El-Кравчука, якого в такий спосіб  підготував, аби той зміг виконати роль Гамлета в його харківській постановці.
У чому ж – коротко – суть жолдаківської теорії? Вивести актора з рівноваги, стану, де йому звично й зручно працюється й живеться. Струсонути так, аби з його голови вилетіли застарілі стандартизовані файли поведінки й усвідомлення навколишнього світу. Мабуть, найдієвіший набір таких прийомів базується на створенні екстремальних ситуацій для акторів як на репетиціях, так і за межами театру. Дехто такі жорсткі жолдаківські методи творчого «омолодження» особистості називає знущанням над акторами. І формально це так. От вам приклад. У Барселоні він акторам, яких готував до творення його вистави, поставив таке надзавдання. Привів до особняка, у дворі якого влаштовуються прийоми для високих гостей (черговий раут саме завершувався), і сказав: «Станьте зграєю голодних собак, які вриваються до тих поважних, аби поживитися недоїдками з їхніх столів». І виконати таку забаганку акторам належало не подумки, а реально. Я уявляю в цій «зграї» маститого актора, солідного батька сімейства, члена профспілки і, може, навіть депутата якогось місцевого значення, який із  виряченими очима й злим оскалом мчить  ледь не на чотирьох на переляканих людей, і , вириваючи кращі шматки у колеги-«собаки», оскаженіло гризе кістку. Хіба таке не виведе актора з рівноваги, не струсить із нього набутих стереотипів?
На репетиціях Жолдак застосовує й інший, менш жорсткий прийом «зав’язаних очей», що кожен із вас може перевірити на собі.  Спробуйте із заплющеними очима зробити найпростіше – скажімо, на кухні приготувати яєшню. Ви відчуєте себе іншою людиною: з незвичними для вас рухами, мисленням.
Творче розкріпачення актора для режисера не самоціль, а підготовка «інструментарію» для того, аби  шокувати глядацький зал. Його кінцева мета – глядач. Жолдак творчо не прижився на батьківщині, бо мінкультурівські чиновники звинувачували його в знущанні над глядачем, в антиестетиці. На його виставах незатишно в театральних кріслах, у них не розслабляються, не кайфують. У глядацький зал на спектакль про ГУЛАГ  за Солженіциним публіка потрапляє на тремтячих ногах, бо проходити доводиться за кілька сантиметрів від оскалених сторожових вівчарок на повідках у «вохрів». Таким чином глядач психологічно готується  до того, аби співпереживати тим  «гулагівцям», яких побачить на сцені.  Потрясіння глядача забезпечене.
Люди зізнаються, що під час деяких вистав їх нудить від відвертого натуралізму на сцені. Наприклад, коли кілька десятків голих акторів («Ромео і Джульєтта. Фрагмент») «обожнюють» унітаз або коли в іншому спектаклі кидаються екскрементами. Режисеру це потрібно для того, щоб глядач збагнув: так жити не можна. Коли він вийде з театру, його нудитиме і від засмічених вулиць, його обурюватимуть купи невивезеного сміття у дворі, він розумітиме, що так жити не можна і  протестуватиме проти цього.
Клюнувши на аналогію актор – журналіст, театр – газета, з цікавістю слухав міркування Тобілевича IV вже після завершення часу, відведеного для майстер-класу.
Серйозна газета, як і серйозний театр чи виконання класичної музики, не можуть бути самоокупними, бо вони роблять те, на чому не можна заробити, але без чого суспільству не обійтися. Розуміючи потребу в цих духовних й ідеологічних інститутах, держава завжди їх  дотувала й дотуватиме. На відміну від мюзиклу, від попси, від бульварної преси.
На завершення скажу, що поява Андрія Жолдака в рідному місті невипадкова (останні роки він мешкає і працює у Берліні). На початку грудня в Києві вперше пройде фестиваль його спектаклів. Затія фінансово дуже затратна, бо доведеться привозити на вистави акторів із тих українських, німецьких і російських театрів, де спектаклі  Жолдаком були поставлені. Фінансувати  проект узявся один із найбільших українських багатіїв Сергій Тарута.
– Якось у розмові, – розповів Жолдак, – він каже: мовляв, ти шокуєш своїми постановками ситий Захід, а Україні теж це потрібно. Потрібен сучасний театр. Що треба, аби його створити? «Для початку, –  кажу  Таруті, – треба показати киянам, що я можу, а після, може, поговоримо й про театр».