Я пам’ятник тобі й собі...
Парадокси життя... Гримаси епохи... хоч як це парадоксально, але ми самі їх творимо і... робимо нормою суспільного буття. Душевна глухота і сліпота, гіперболізований до цинізму конформізм, доведений до абсурду прагматизм – розмивають у нашій свідомості усталені християнські поняття про моральні цінності, про різницю між добром і злом, святим і гріховним, про мотивацію вчинків і взагалі доцільність свого короткочасного перебування на цій земля. Часом стикаючись із такими «гримасами» нашого сьогодення «лоб до лоба», і жахаєшся, і дивуєшся, і гірко думаєш, що, певно, геніальні препаратори радянської епохи, сатирики Ільф і Петров, у гробу перевертаються, з того світу спостерігаючи за парадоксами життя нащадків своїх героїв на просторах колишньої Країни Рад.
Райцентр Коростишів Житомирської області, що за якусь сотню кілометрів від столиці, у наші дні чекала б та сама доля, що й інші маленькі містечка. З початку 90-х була буквально паралізована уся місцева переробна промисловість, що давала жителям Коростишева не тільки хліб і до хліба, а й стабільно оплачувану роботу. Але, як каже народ, біда здолала б тихо, та помогло лихо. Першими спам’яталися, звісно, народні обранці. Прихопивши владу та поділивши народне й державне добро, що зверху на рідній землі лежить, згадали і про те, що в землі – про надра. У нашому випадку – про невичерпні поклади граніту, якими багата Житомирщина. За ними стрепенулися у трудовому ентузіазмі підприємливі маленькі українці, неозброєним оком помітивши, що наші кладовища почали розросталися швидше, аніж елітні поселення новоявлених українських магнатів. Обидві «будови віку» потребували граніту і мармуру, надто перша.
Сьогодні в маленькому містечку і довколишніх селах успішно процвітають близько тисячі фірм з виготовлення надгробків. Самі каменярі зізнаються, що 50 відсотків тих, кого вони увіковічнють у граніті, молодь. Збуваються пророцтва японських учених про наслідки Чорнобиля... Тихо, непомітно, забирає Чорнобиль у свою чорну могилу юний цвіт нації. Блідими відбитками прекрасних облич зостається він на чорних могильних плитах.
Кар’єри гримлять день і ніч. Граніт розпускають, вирізають, що завгодно ще живим, шліфують, прикрашають малюнками на біблійні теми, віршами, квітами... Майстри не встигають... А люди їдуть і їдуть. Замовляють по одному пам’ятнику на всю родину, оптом – на все село. Про запас. На майбутнє. І каменярі – лупають скали, тешуть і тешуть. Замовлення надходять з усіх кінців України, навіть з Росії...
Попит породжує здорову конкуренцію. Уже є такі фірми, які замовлення приймають тільки колективні й товар відпускають тільки оптом. І не маленькими плиточками, а цілими мавзолеями. Для простого смертного, ціни тут недоступні, бо вимірюються десятками тисяч доларів або євро. Але для маленьких українців є фірмочки маленькі, ще не розкручені каменярні, де можна домовитися і за менші гроші, хоч теж від ціни темно в очах стає. Але народ тягнеться, пнеться зі шкіри, аби хоч на цвинтарі мати людський вигляд, не гірший, ніж у тих, що на «алеях слави» спочивають по трудах праведних – чиновних, партійних, державних.
Цвинтарний бізнес, як центрифуга, закрутив усе населення тихого колись містечка.
Місцеві хлопці-таксисти, тісно співпрацюючи із фірмами, привезуть вас саме до тієї каменярні, що вам треба, і від якої мають відсоток за рекламу. По дорозі обов’язково прочитають короткий курс з короткої історії розвитку місцевих промислів.
Крім таксистів, існують ще й приватні перевізники, які доставлять дорогий вантаж у будь-яку точку і не лишень України. Кажуть, що возили навіть у Ставропольський і Воронезький краї. Тобто обслужать за найвищими стандартами. Тож – поспішайте. Бо парадокс іще в тому, що попит на пам’ятники зростає не тільки з різким падінням рівня життя, а й ростом цін на енергоносії. І ціни теж – прямо пропорційно до ціни на нафту і газ, точніше на бензин. От буквально днями у зв’язку з підвищенням тарифів на комунальні послуги ціна квадратного метру граніту зросла на цілих три долари.
Виходить такий нонсенс: що тяжче стає жити, то швидше хочеться впорядкувати могилу на всю, Господи прости, родину. А то ж не знати, що завтра буде. Та й запаси українського граніту катастрофічно зменшуються. Тому й замовляють арки із портретами не лише мертвих, а й ще живих родичів, залишивши тільки місце для дати смерті. І це сприймається цілком нормально. Сама чула, як господар фірми переконував ще молоду вдову заодно й на себе замовити надгробок. Вдова пообіцяла подумати. А що тут думати? Коли нема чим запасатися, то бодай гробівцями.
У кожній фірмі на клієнта чекає каталог зразків пам’ятників і матеріалу. Масовий споживач, звичайно, замовляє з найдешевшого, чорного, який простий за фактурою і лежить майже на поверхні. Дорогі сорти кольорового граніту залягають глибоко, а тому кар’єри з ними належать людям високим, поважним, з достатком, а точніше – їхнім дітям.
Але, як відомо, багаті теж плачуть. І не тільки за грішми і владою над нами. Плачуть, як прості смертні, бо ні за які гроші і владу не купиш життя вічного. Останнім часом пішла мода класти на могилах багатих неотесані брили найдорожчого лабрадориту з вибитими золотом всім відомими іменами. На віки.
Бізнес на увічненні тих, хто вже в раю, сприяє розбудові й земного раю в окремо взятому містечку. Ростуть єврокам’яниці з басейнами і навіть міні-аеродромами. Авжеж, розказували, що один з тих, хто першим зашпортнувся за камінь, уже прикупив собі власний вертоліт, і тепер з висоти видивляється пильно, де ще стирчить із надр земних якась неприватизована жила гранітних покладів.
Проминаючи містечка, села і столицю, з вікна автобуса бачила переважно старенькі хати, обдертий міський житловий фонд. Зате якими впорядкованими, пишно гранітними крізь безлисті посадки проглядалися кладовища! Душа радувалася: народ зводить собі пам’ятник! Народ думає про вічність...
Отакі парадокси.