Пора любити митців і Природу

З-поміж визначних митців Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі обирає гільдію найкращих художників світу. Вони ж потім визначають, хто із них гідний Золотої гільдії: її 51-м Почесним членом 6 червня 2006 року став Іван Марчук – народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т.Г.Шевченка, виставками якого захоплювалися спочатку в Росії, Австралії, США, Канаді, Франції, а вже опісля офіційне  визнання знайшло його і на Батьківщині.

Наприкінці грудня 1996 року в одному з інтерв’ю художник розповідав, як власне він став тим унікальним Іваном Марчуком, не схожим ні на кого у світі. «Я мучився, страждав, що не можу вирватися з полону чужого впливу, учнівських догм. Але політ фантазії у мене був нульовий. Працював тоді, 1965 року, в Інституті надтвердих матеріалів, малював якісь запрошення, трафарети. І раптом згадав з Євангелії: «Аз есмь»! Я є! І щось сталося зі мною. Про такі переміни кажуть: зійшов Дух Святий на нього. Відкрилися шлюзи. І з мене полилася фантазія. Починаю малювати – голова нічого не контролює, рука сама все робить. Сам бачу, що мої картини не входять в жодні рамки, в жодні школи». В цьому ж інтерв’ю Іван Степанович відповів і на запитання, чи буде в Україні музей Марчука: «Марчукові треба належати до іншої нації, до іншого народу, до іншої держави, щоб мати бодай свою картинну галерею».
А ось думки всесвітньо відомого митця, оприлюднені ним уже десять років потому, на недавній прес-конференції в УНІАН «Громадськість Києва підтримує необхідність будівництва культурного центру-музею народного художника України Івана Марчука за адресою Михайлівська площа, 1». «Ідея музею належить не мені, – констатував пан Марчук, – виникла 1979 року, коли у Москві побачили мою першу виставку, і висить у повітрі й досі Україна ніколи не любила своїх митців». Він розділив своє життя на три періоди. Два десятиліття у неволі, коли його нікуди не приймали, ніде не виставляли, нічим не нагороджували, нікуди, невиїзного, не випускали, але працював наперекір усьому і зробив дуже й дуже багато. 12 років еміграції в США (виникла потреба лікування за кордоном після 20 літ під пресом), де працював дуже багато й дуже успішно, посіяв свої картини по всьому світу, за винятком хіба що Антарктиди.
Незвичайний талант від Господа Іван Марчук отримав, якось подумки вимовивши Євангельське «Аз есмь». За такий великий Господній подарунок цей українець пройшов випробування стражданнями й поневіряннями, еміграцією, славою, грошима й «безпробудним трудоголізмом».
Ідея музею Івана Марчука із «завислої в повітрі» нарешті матеріалізувалася у проект національної важливості й значущості: «Багатофункціональний культурний центр «Музей художника Івана Марчука». Ділянка, на якій планується його побудувати, – зруйновані тенісні корти за будинком Міністерства закордонних справ України. Отримано багато погоджувальних документів для зміни призначення цієї землі. Створено Благодійний фонд художника Івана Марчука, який фінансуватиме будівництво культурного центру без залучення коштів з бюджету. Нині проект – на фінальній стадії доробок. І саме тут ще потрібно «сім разів одміряти». Щоб найавторитетніші фахівці висловили свої остаточні думки з подальшою відповідальністю за них: чи безпечно щось зводити на Дніпрових схилах, чи такі вже неминучі там нові споруди і за якими критеріями делікатності й щільності вони можуть там з’являтися, щоб не шкодити Природі, а «лише добудовувати її» (як процитував мудрих китайців Ігор Ліховий, керівник служби Секретаріату Президента з питань збереження національно-культурного надбання). Бо незворотна історія із понівеченими ріками, зіпсованими землями, затопленими селами і перелопаченими людськими долями задля затхлих нині Київського, Канівського, Кременчуцького, Каховського морів творилася теж не піратами чи розбійниками з великих доріг. Та й нинішню естетику майдану Незалежності затвер-джували не дилетанти. А які наслідки? Тому кияни й проти забудови схилів.
Напрошуються думки: так, у музеї розмістяться шедеври Івана Марчука, експонуватимуться твори мистецтва з найвідоміших музеїв і галерей світу, і ми їх побачимо; в художній майстерні Іван Степанович працюватиме над новими творами, проводитиме творчі зустрічі та майстер-класи для молодих митців. У галереї виставлятимуть свої роботи відомі українські та іноземні художники різних напрямів, творча молодь.
Але чи обов’язково «піднімати» на схил конференц-зал для презентацій, конференцій, театральних вистав, творчих вечорів, концертів тощо? А також кафе, офісні приміщення музею, Благодійного фонду та культурного центру разом із центром інформаційно-мистецьким? Їх можна «розселити» і десь на філіальних ділянках, щоб не зашкодити території схилу. Моя колега з радіо «Голос Києва» Валентина Давиденко щодо культурного центру «Музей художника Івана Марчука» на схилі Дніпра: «Він має не тільки зберегти природне середовище, нині зганьблене, а й окультурити його, архітектурний проект доповнити цікавим проектом ландшафту. І не забути про прихисток для художників ще невідомих, які й досі сидять на парковій алеї, – щоб вони й надалі продавали там свої роботи, заробляючи невеличкі гроші».
На прес-конференції  прозвучали і такі аргументи: «Київ побудований на схилах. Іншої території тут немає. І місто продовжує будуватися». Чому ж немає? А як з’явилися Оболонь, Позняки? Щодо «схильного» Києва – то він в історичній частині столиці. Якщо ж забудова його не дуже бажана, а дуже необхідний
для України культурний центр «Музей художника Івана Марчука» таки з’явиться там, бо це місце, мовляв, все одно не пустуватиме, його миттю займуть донецькі бізнесмени, які й замовили йому в деяких ЗМІ чорний піар… То яка різниця цьому схилу, від кого він потерпатиме і хто вишикується в чергу, щоб забудувати й усі інші схили?