Закарпатці впорядковували Альпи
Минулого літа швейцарські лісівники, учасники міжнародного проекту «Bergwaldprojekt» (Гірські ліси), – працювали в селі Лопухів на Закарпатті. Дивувалися буйності карпатської природи і, пробачте за прямоту, нелюбові українців до своїх лісів і гір. Таких варварських вирубок як у нас, вони не роблять. Після двотижневого семінару-практикуму швейцарці запропонували закарпатським колегам приїхати до них і побачити, як вони господарюють у своїх альпійських лісах. Про цю поїздку розповіла її учасниця, волонтер Галина Поштаренко.
– Отже міжнародний проект «Гірські ліси» – волонтерський. У ньому беруть участь добровольці, які переймаються проблемами довкілля, захисту природи. Очевидно, в Швейцарії до цього дуже серйозне ставлення?
– Ми переконалися, що серйозне. Там сім місяців соціальної роботи, такої як догляд за немічними або розчистка лісів і впорядкування гірських джерел зараховується як рік служби в армії. А тим, хто працює в держпідприємствах і у вільний час займається добровільною волонтерською суспільно корисною діяльністю, надають додаткову оплачувану відпустку. Оскільки робота в лісі кропітка – рук завжди не вистачає, то і лісові господарства, і громади, яким вони підпорядковані, з радістю приймають волонтерів. Забезпечують їх їжею, житлом і організовують екскурсійно-просвітницькі заходи.
– А що у них там, в Альпах, все ж гірше, ніж у нас?
– За час перебування у Швейцарії відомих із рекламного кліпу шоколадних альпійських бобрів я там не бачила. Із живністю у них гірше. Швейцарці, котрі гостювали у нас, із заздрістю згадували ліси довкола Лопухова – з білками, лисицями, ведмедями і силою-силенною птахів. А особливо – цивілізованіше ведення лісового господарства, культура вирубок, турбота про безпеку роботи єгерів і лісорубів. До речі, таких доріг, як у Закарпатті, вони не бачили з часів Наполеона.
– Як вам працювалося в тих Альпах?
– Два тижні спільної із швейцарськими колегами волонтерської роботи в Сан Штефане (кантон Берн) промайнули як одна година. Працювати довелось по-європейськи. В українській працьовитості швейцарці не сумнівались, інакше і не запросили б у помічники. Щоправда, довелося попервах як першокласникам ніяковіти, що не знайомі з їхнім інструментарієм. Але освоїли швидко. Працювати, скажімо, їхніми секаторами – одне задоволення. Конструкції їхніх заборол проти повені і каменепадів нагадують одеські потьомкінські сходи. Усе ретельно продумано й виконано. Інше – викошування трави, розчищення стежок, просапку в лісових розсадниках робили, як і в нашому Лопухові. Навіть розпорядок дня був за українським варіантом. Працювали малими бригадами по п’ять волонтерів. Навчили місцевих допомагати собі піснею. Хітами сезону стали «Ой, Марічка, чичері» і швейцарська «Альпен Роза».
– І на свято із роботою?
– Місцеве свято в Сан Штефане дуже нагадує гуцульське свято сиру. І музика, і шати, і обличчя – все дуже схоже. Щоправда, на святі в Сан Штефане люди славили свої сири, капусту, своїх каменярів і водіїв – і все це проходило неказенно. Зі щирими усмішками і без будь-якої політики. Навіть стражі порядку поводилися розкуто: переморгувались зі знайомими, танцювали і ні чим не виділялись серед інших. Хіба що, нетиповою для українців, формою. Їхні оранжеві жилетки нагадують роби наших дорожників.
– Про що іще приємні спогади?
– Швейцарці всіляко підкреслюють: «Ми – нація селян-трудівників». Діти, навіть у великих містах, катаються на міні-тракторах і граються в землеробів. Студенти закінчують університети і повертаються працювати в свої кантони, свої громади. Пасти корів – там цілком пристойне заняття.