Свободу «темникам» не спинити
Михайло Поживанов, народний депутат України, член Народного руху України
Уявити, що у столиці незалежної України, всього через неповних два роки після Помаранчевої революції виникне загроза свободі слова, могли хіба що найзятятіші песимісти. Але зараз уже вся країна знає, що київська міська влада тисне на комунальні ЗМІ. Та й до журналістів інших, так би мовити, не своїх видань на Хрещатику, 36 не дуже прихильні. Бо як інакше розуміти публічну заяву мера столиці Леоніда Черновецького про те, що коментувати київські події окрім нього мають право ще три чиновники – секретар Київради та два його заступники з КМДА?
Про ручне керування комунальними ЗМІ командою мера докази недовго й шукати, бо вони очевидні. На телеканалі «Київ», який і так не користувався особливою популярністю у глядачів, тепер міський голова зі своєю челяддю – основні дійові особи. А в прес-оглядах (і сміх, і гріх) популяризують не муніципальні видання, а тижневик «Маю право», який безплатно розкладають чи не в усі поштові скриньки міста і який, певне, забувши, що виборча кампанія закінчилася, продовжує агітувати за Леоніда Черновецького.
Ще до того, як журналісти «Вечірнього Києва» публічно заявили про відродження «темників» чиновниками з КМДА, уважний читач не міг не помітити, що всі три комунальні газети стали дуже схожими між собою навіть зовні. А між тим, Київрада нинішнього скликання досить строката. У ній представлені різні політичні сили, інтереси яких нерідко не співпадають. Та попри це всі вони повинні мати право оприлюднити свої пропозиції, думки і претензії через комунальні ЗМІ, засновниками яких виступає не КМДА, а міська рада. Бо зараз це, як ніколи, важливо.
Адже у Києві практично втратився зв’язок між виборцями і депутатами, як це було раніше, коли обранець ставав провідником ідей громадян, які своїми голосами делегували його у представницький орган влади. Понад півроку минуло з того часу, як обрано новий склад Київради, а й досі у столиці не відкриті та не працюють депутатські приймальні. У такій ситуації комунальні ЗМІ стали практично єдиними осередками, куди кияни можуть звернутися зі своїми бідами й проблемами як до останньої надії. А чиновники журналістам практично диктують не помічати негараздів, а писати хвалебні оди меру та його оточенню.
От і складається враження у читачів, слухачів і глядачів, що нинішня столична влада, попри заяви про свою неабияку юридичну освіченість, ніколи навіть і в руках не тримала Основного Закону нашої держави. Адже в Конституції чітко записано: « Цензура в Україні заборонена».
Оскільки на початку 90-х років минулого століття завдяки довірі мешканців великого промислового міста Маріуполя, які обрали мене своїм головою, мав нагоду безпосередньо працювати з місцевими комунальними ЗМІ, які тільки-но звільнилися від компартійного керівництва. Чесно зізнаюся, не завжди приємно було читати якісь закиди на свою адресу, бо ж ніде правди діти, критика мало кому подобається. І я теж не виняток. Але жодного разу мені навіть на думку не спадало викликати до себе автора чи керівника ЗМІ й влаштувати йому прочуханку. Хоча іноді, на мою думку, критика була й не зовсім справедливою, але я розумів, що так моє те чи те рішення сприйняв не тільки журналіст, а й інші громадяни, бо з боку, як кажуть, видніше. Тому старався наступного разу врахувати зауваження і не повторювати помилок. Та, власне, й часи тоді були іншими: суспільство відчуло подих свободи, ми всі були нею переповнені, як і романтичними уявленнями про те, що Україна, отримавши незалежність, швидко стане рівноправною у світі та Європі. Це вже потім ми зрозуміли, що шлях до добробуту нелегкий і тернистий. Але головним набутком і державної незалежності 1991 року, і Помаранчевої революції 2004-го є свобода слова. І її нікому й жодними «темниками» не вдасться похитнути. Свідченням цього став і бунт столичних вечірківців, які обов’язково переможуть. Бо за це боролися наші діди й батьки впродовж багатьох років, і за це ми і наші діти стояли на Помаранчевому майдані у Києві і по всій Україні.