Із храмовим святом, Києве!
Не сказати, щоб дуже велелюдно було того морозного ранку 21 листопада 2004 року під склепінням Михайлівського Золотоверхого собору.
Але ті, що прийшли, попри не по-осінньому сувору стужу, зробили це свідомо. Ці кияни, напевне, завжди вважали і вважають архістратига Михаїла небесним покровителем Києва, і, якщо вже другий тур президентських виборів збігся із Михайловим днем, фактично храмовим святом стародавнього міста, то як не звернутися до архангела і загальновизнаного приборкувача світового зла зі щирою молитвою? Як не попросили його захисту у вкрай відповідальний, доленосний час?
Вибори відбулися. І вже наступного дня почався Майдан. Облишмо нинішні «ужинки» Помаранчевої. А тоді було диво і чи не доклав до нього рук Архістратиг? Згадаймо цей тотальний «напад» феноменальної доброзичливості всіх до всіх. І те, зокрема, що за такого скупчення народу – жодного серйозного інциденту, жодної тяжкої травми, не кажучи вже про жертви. Та навіть одного перекошеного люттю обличчя не бачив ніхто у ті дні. Було очевидним, що сам Бог молитвами Свого архістратига сприяв тоді Києву, Україні…
І знову-таки скажете: а що ж нині!? Мені видається, тоді, на Майдані, відбулося щось на кшталт соборування України і українців, де в ролі священика, який 12 разів читає Святу Євангелію і очищає вас від скверни провин, якщо хочете, виступав сам Михаїл. Він соборував нас, хоча ми протягом своєї історії не раз і не два дозволяли ворогові руйнувати храми, присвячені йому, і взагалі протягом десятиліть зневажали Бога своїм невір’ям і невіглаством. Але особливість соборування полягає в тому, що це лише очищення. Очистившись, ми повинні були йти далі – побожно і щиро, засукавши рукави для сумлінної і чесної праці.
А праця в свою чергу передбачала згуртування, консолідацію. Якщо цього не зробити… Якщо просто соборуватись і все, то ефект буде… з точністю до навпаки. На місце одного вигнаного молитвою біса являються семеро дебеліших і лютіших. Хіба не нагадує нинішній стан Києва і України стан грішника, якого соборували і який палець об палець не вдарив, аби закріпити свою перемогу над ворогом роду людського і в результаті впав до ще більшої гріховної ями? І чи на Михаїла, заступника нашого, ми повинні тут нарікати?
Ім’я Михаїла тісно пов’язане з нашим містом із давніх-давен. Деякі дослідники вважають, що саме його взяв, прийнявши християнство, засновник нинішньої столиці України – полянський князь Кий. Якоюсь мірою це знаходить підтвердження у фольклорі. Билина про Михайла Потока і Авдотю Білу Лебідь належить до найдавніших. Паралель із легендою про Кия і Либідь проглядається в ній, на нашу думку, достатньо очевидно.
Отой день 21 листопада два роки тому був, швидше, винятком. На храмове свято до собору йдуть не з тривогами і благаннями про допомогу, що нагадують сигнали «SOS», а з живими квітами, світлими надіями і почуттям благодаті Божої. І ще. Не одне і не два соборування, мабуть, повинні ми пройти з Михаїлом. Не обов’язково у вигляді Майдану. Але ж виносьмо з цього уроки, затямімо нарешті: Господь і Його архангели сприяють розсудливим і працьовитим, тим, хто будує, а не руйнує.