Дзвінка вода з «Глибокого колодязя»
Нині в українській естраді, хоч як прикро, домінують скороминущі мелодії, пісні-одноденки – почув та й забув. Очевидно тому, що творять їх і виносять на суд до слухача та глядача скороспілі автори і виконавці. Та буває і навпаки: митець у всіх на слуху, його люблять та шанують від старого до малого і у світі це ім’я добре знане, а він і досі просто співак, артист, без усяких регалій. Скажімо, я йшла на зустріч із відомою співачкою Іриною Шинкарук і була впевнена, що вона заслужена артистка України. Помилилася. Втім і не лише я. «Мені вже самій набридло усіх переконувати, що я донині просто співачка, – каже пані Ірина. – Дехто починає, як і ви, вибачатися, мовляв, я не знав, що вже дали звання народної...» Про це та про інше у творчості й житті Ірини Шинкарук наша розмова.
Перші кроки на сцені – з татом за руку
– Якось ваш батько сказав, що він довго сумнівався, чи проріжеться у доньки шинкаруківський талант до співу. Для того були якісь підстави?
– Начебто ні. Почала я співати десь у років п’ять, виходила з татом на сцену, міцно тримаючись за його руку. А у першому класі вже мала свою партію у нашому дуеті. Втім, я мала відстоювати і свої сценічні права. Якось під час запису концерту на телебаченні ми виконували два номери: спершу тато співав сам, а після виходила на сцену я. Отож поки він співав, я стояла за кулісами. Аж тут хтось із адміністраторів побачив мене і силоміць став випихати на сцену. Я пручалася, як могла, та даремно. Вийшла, чемно вклонилася і простояла поруч з татом мовчки до кінця пісні. А наступну вже співали разом.
– Вам, напевно, легко було починати свою співочу кар’єру: батько писав слова і музику, опікувався вами повсякчас?
– Легко було в тому, що поруч завжди рідна душа, але це тривало до певного часу. У якийсь момент ми зрозуміли, що так далі не може продовжуватися, що ми заважаємо одне одному.
– Важко було відриватися від теплої батькової долоні?
– Це було складно, найскладніше, що могло бути. Одна справа розірвати творчі стосунки із продюсером, а інша – родинні. Моя подруга, яка рік перебувала у такому творчому тандемі зі своїм чоловіком, заріклася працювати з ним разом. Саме через таку співпрацю мало не розпався їхній шлюб.
– І все ж батько багато значив у вашій творчості, принаймні ви не відчували проблеми репертуару. А тепер?
– Тепер мало його пісень у моєму репертуарі, а нових взагалі немає. Я зрозуміла, що тато писатиме для мене так, як досі писав, а я вже змінилася: подорослішала, стала вимогливішою, жорсткішою. Авторами багатьох моїх пісень є мій продюсер, композитор та аранжувальник Олександр Потьомкін, поети Олександр Смик, Євгенія Чуприна, Володимир Матвієнко. Нині співпрацюю з Олександром Войтком. Співаю пісні Анатолія Матвійчука, що було досить несподівано. Коло творчих побратимів розширюється.
– Ви обмовилися, що наступного тижня працюватимете у студії.
– Може, й більше тижня. Це буде запис цілого альбому. Якщо раніше я це робила поступово, по 1-2 пісні, то тепер вирішила записати увесь альбом одразу. То буде відверто концептуальний альбом – одна стилістика… Не хочу говорити наперед. Але дуже хочеться, щоб вийшло так, як задумано.
Слово «Батьківщина» не промовляє в суєті
– Ваші пісні глибоко символічні, патріотичні, пафосні, з глибинним народним корінням. Як би ви охарактеризували своє творче кредо?
– Епіграфом моєї творчості й життя загалом є поетичні рядки Олександра Смика: «Я там, де друзі і родина, а з ними всі місця святі. Я там, де слово «Батьківщина» не промовляють в суєті». До речі, один мій товариш сказав про Олександра так: «Його будуть викладати у школі». А народну пісню я не полишала і не полишу. Два роки тому почала проект акапельного виконання українських народних пісень «Глибокий колодязь» і сподівалася, що він буде йти паралельно з естрадою. Але це такий цікавий пласт, який заполоняє мене всю, на нього витрачаю багато сил та енергії і, зрештою, ця справа стала основною у моїй творчості. Сподіваюся, що «Глибокий колодязь» трансформується колись уже в іншу ідею.
– Ваші пісні особливі, як і ваше сценічне вбрання. У чому ви ніколи і нізащо не вийшли б на сцену?
– У брудному одязі. Автори моїх строїв різні. Скажімо, учора зустрічалася з молодим і дуже талановитим дизайнером Анастасією Щукіною. У неї є відчуття моїх образів.
– Мені, приміром, дуже подобається ваше лляне вбрання…
– Це костюм Лариси Богатирьової, який об’їхав по виставках увесь світ. Давно не одягала його, дуже бережу.
– Може, колись його виставлять на аукціон?
– Можливо… (сміється – Авт.). У мене був також чудовий сценічний костюм у дійстві-виставі з режисурою Василя Вовкуна, яка йшла на Оболоні у театрі «Золоті ворота». Ним я шокувала узбецьку публіку, і це споглядали представники ста країн світу: один костюм на сцені миттєво змінювався на інший.
– Он звідки запозичили цю ідею росіяни, коли відправляли свою співачку на Євробачення! А вам не хотілося б спробувати себе у цьому конкурсі, адже маєте стільки заслужених (!) перемог на різних конкурсах та фестивалях?
– Спершу була у мене така ідея. Один мій шанувальник, який засипає мене SMS-ками (їх нині висить майже 300, але я не читаю), наполягав, щоб спробувала себе: «Ти ж відьма, але дуже світла та чиста, ти розженеш всіх монстрів і переможеш». Щоб їхати на Євробачення, треба мати серйозну фінансову підтримку.
Подарувала сама собі «Шевроле»
– Ви прийшли на нашу зустріч без темних окулярів. Шанувальники не дуже набридають?
– Спокійно до цього ставлюся. Загалом рідко ходжу по вулиці, більше їжджу. Люблю сидіти за кермом.
– Маєте престижне авто?
– Звичайне «Шевроле», яке подарувала собі два роки тому на день народження. Це не розкіш. Встигла намотати на спідометрі 70 тисяч кілометрів: чотири рази була у Криму, в Івано-Франківську, Луцьку, Кременці, Дніпропетровську, Донецьку.
– До речі, як вас, західнячку-житомирянку, приймають на сході?
– Скрізь добре приймають. На день шахтаря я об’їхала Донбас: мене там пам’ятають, люди передавали вітання батькові. Власне, Донецьк завжди був і є до мене прихильним, адже тут я засвітилася на фестивалі «Червона рута» і тоді глядачі навіть після опівночі не відпускали мене зі сцени.
– Засипали квітами, подарунками?
– Так, найчастіше мені дарують не лише квіти та м’які іграшки, але й оригінальні прикраси. Одна жінка вручила срібну каблучку, яку виготовив власноруч її чоловік і розтер у неї перший зубчик свого сина. Цю каблучку я довго не знімала, вона була моїм оберегом. І баночку меду з ложкою взимку дарували, щоб не застудилася, і шматок сьомги для бутербродів, пляшку шампанського…
– Ви працюєте у Національному університеті культури та мистецтв. Для своїх студентів ви суворий викладач?
– Нині вже не працюю в університеті, але часто веду майстер-клас. Пробувала себе у педагогіці, адже за першою освітою – філолог (російська та англійська мова, зарубіжна література), за другою – культоролог. У мене непогано виходило, мала двох студенток, обидві Ірини. Та це дуже обтяжливо. А за характером я м’яка, лагідна. Хоча буваю й вимогливою. Моя однокласниця Ганна, з якою разом ходили у Житомирі до дитсадка, на бальні танці, дивувалася, коли почала працювати у мене директором-адміністратором, що я буваю інколи суворою. Та за мить я відходжу.
– У Житомирі у мами й тата давно були?
– Минулого тижня. Ми живемо у Києві разом із братом Федею, тож по черзі провідуємо батьків. Тато інколи сердиться, що я йому не всі свої творчі роботи показую. Більше у всьому раджуся із братом. Він також любить музику, але не співає.
– Хто був дизайнером у вашому домі?
– Це ще у процесі, якраз триває ремонт.
– Маєте улюблений куточок, може, це кухня?
– Люблю кухню, люблю експериментувати, цього мама мене навчила, яка за освітою фізик-математик, та до всього підходить творчо. У Криму познайомилася з чудовою татарською родиною: Мустафою та його дружиною – казашкою. І навчилася у них готувати смачну страву – м’ясо із різними овочами. Цього року спробувала сама приготувати східний плов.
– А шматочком торта, цукерками, шоколадом себе часто балуєте, чи дотримуєтеся суворої дієти?
– Від тортика і шоколадки не відмовлюся, але не забуваю про тренажерний зал, плавання.
– Серце Ірини Шинкарук і досі вільне?
– О, цим усі переймаються! Заміжжя – це велика відповідальність.
– Яка мелодія у вашому мобільному?
– Звичайний вібродзвінок.
– Чого ви не любите у житті?
– Довго стояти за кулісами на сцені й чекати свого виступу, бо це виснажливо. Тож приїжджаю за півгодини до виходу. Складно співати, коли ти за кулісами вже триста разів перегорів. Внутрішньо налаштовуюся завжди на погляд залу.
– Нехай він буде доброзичливим, щирим, нехай шаленіє від оплесків. Дякую за цікаву розмову.