Київська гастроль Сари Бернар
Упевнена, що в пам’яті не одного українця закарбувався саме той образ великої Марії Заньковецької, який створила Лариса Кадирова. І от через роки – те саме відчуття. І тиша, яка буває тільки тоді, коли підіймається завіса над таєм-ницею. Тільки тепер на малій сцені Київського драматичного театру ім. І.Франка народна артистка України Лариса Кадирова являла нам образ ще однієї великої жінки, ще однієї богині сцени – вічної примадонни вселенської сцени Сари Бернар. І являла з такою вражаючою художньою правдивістю, що глядачі забували, що вони в театрі, що перед ними інсценізація непересічної чужої долі, імпровізація чужого життя. Справді, геніїв може зіграти тільки геній...
Здається, що велика французька актриса, неперевершена, харизматична Сара Бернар зволила спуститися зі свого небесного подіуму просто на малу сцену Київського театру з єдиною метою – висповідатись. Однак багатолюдних аншлагів вирішила не збирати, а стати віч-на-віч з тими, хто не вірить чуткам про її смерть, ані казкам про її безсмертя, а вірить лише у вічність Сцени, Театру, Мистецтва. Стати перед тими, хто може, затамувавши подих, як перед падінням у Небо, слухати її спонтанну, а тому щиру сповідь про домінанти її земного життя, про вічні цінності і минущі радощі його, про те, як не просто бути Сарою Бернар, але попри все треба зоставатися нею до останнього подиху… Хоча це стосується кожного з нас, малого чи великого, знаменитого і не дуже, якщо ми хочемо бути гідні себе. І, мені здається, саме в цьому людському орієнтирі – успіх моновистави Лариси Кадирової «Сара Бернар», яку вона писала і творила разом із режисером-постановником із Польщі Збігнєвом Хшиновським. Використала документальні факти із життя великої француженки, зосередившись на подіях найдраматичнішого періоду її життя – останньому.
Сценографія моноспектаклю лаконічна. Декорації – теж. На сцені – тільки плетений фотель і нічний столик з телефоном – єдиною ниточкою, що зв’язує 80-річну Сару зі світом. Ще вчора він шаленів від її божественного таланту, та нині вже став світом колишньої слави, галантних шанувальників і новітніх режисерів, які бачать у ній тільки стару жінку. І не бачать вулкана, вогнедишної Етни, що двиготить в її душі, всесвіту, в якому живуть генії її великих сучасників від Жорж Санд до Гюго.
Лариса Кадирова щасливо уникає монотонності, якою все ж таки загрожена кожна моновистава, різкими настроєвими перепадами монологу Сари Бернар, адресованого різним людям, невидимим персонажам цього, можливо останнього її спектаклю, але першого – без глядачів. Це і якийсь Марсель, який може бути і улюбленим сином, і ненависним режисером, який посмів засумніватися в її готовності вийти на сцену, і лялька П’єро, і повірниця таємниць невидима Колет, з якою можна попліткувати про минуле і не соромно згадати поіменно кожного достойного мужчину... Але – жодних подробиць інтимних, які б заземлювали романтичні польоти її любовних захоплень. Тільки – красиве, лицарське... Так легше звикати до самотності безсмертя, до холодної відчуженості вічності, за яку платиш присутністю біля тебе дорогих, рідних, але... смертних людей. І ця гірка правда, якою пронизана моновистава, вражає найбільше.
І ще одне враження: хоча героїня Кадирової усвідомлює, що смерть чатує на неї за дверима, вона усе-таки хоче нам, нинішнім, кожному зокрема, розповісти не так про своє життя, як про свій час, про Францію, дві любові, які народили її.
Режисер-постановник Збігнєв Хшиновський, зізнається, що об’їздив усі куточки Парижа в пошуках «емоційних слідів» Сари Бернар. Актрису для втілення своєї художньої ідеї він знайшов давно – це мала бути тільки Лариса Кадирова. Півтора місяця напруженої роботи – і ось він – маленький шедевр.
І в цьому впевнилися не лише київські глядачі. Моновиставу «Сара Бернар» захоплено сприйняли і у рідному Кадировій Львові. А попереду – гастролі, можливо, в самому Парижі.
Нам же зостається сподіватися, що самій великій Сарі було б приємно повернутися до рідного Парижа в образі, створеному не нижчою за талантом українською актрисою.