Довга путь починається з маленького кроку
Володимир Заманський, заслужений журналіст України
Складна проблема взаємин між владою та засобами масової інформації, які одержують гроші від цієї влади, розв’язується за допомогою досить простої формули: треба бути чесними.
Обидві сторони повинні чесно виконувати зобов’язання, взяті одне перед одним, незалежно від того, чи ці зобов’язання зафіксовано в якомусь меморандумі чи іншому документі з хитромудрою назвою, чи вони скріплені простим рукостисканням порядних людей. Так, до речі, вирішують багатомільйонні справи на алмазних біржах. Слово джентльмена сильніше за будь-яку письмову угоду.
Після того як в Україні з’явився демократичний закон про засоби масової інформації, навіть і таке рукостискання не дуже потрібне. Досить просто виконувати закон. І якщо в Конституції так прямо й сказано, що цензуру заборонено, то ані міський голова, ані всі його заступники разом узяті не мають жодного права втручатися у творчий процес, вимагати, аби ще до друку їм надавали газетні шпальти для читання на предмет вилучення з них того, що чиновник вважає недостойним друку.
І тут, як правило, звучить суто радянське заперечення: але ж газета, радіостанція чи телеканал, які одержують гроші від цих чиновників, не можуть кусати руку, яка дає їсти!
Передусім, нехай чиновник затямить, що гроші, які він начебто дає на прожиток редакції, це не його гроші, і редакція теж не його. Кошти на утримання того чи того державного або комунального засобу масової інформації виділяє держава, область чи місто зі свого бюджету, і чиновник не має права не віддати суму, визначену документом, що має силу закону.
По-друге, редакція одержує ці гроші не для того, щоб оспівувати, або, як любить казати нинішній мер Києва, «вилизувати» владу. Ці кошти виділено бюджетом для того, щоб журналісти виконували свій обов’язок – говорили правду. Особливо, якщо ця правда полягає в тому, що влада чи її представники припускаються помилок або навіть зловживань.
Мені не раз доводилося пояснювати можновладцям, що чесний журналіст – це для них все одно, що лікар, який прописує гірку мікстуру, лізе тобі пальцями в рот або ще кудись і штрикає тебе у відомі місця гострим шприцом. Тільки дикун чи мале дитя може за таке ображатися. Але наша влада ображається. Чи це від дикунства, чи від надто невеликого віку – не тема нашої розмови. Поговоримо про інше.
Нам часто докоряють: ви, мовляв, свого часу плазували перед Омельченком, а тепер лаєтесь із Черновецьким.
Аби спростити дискусію, припустимо, що таки плазували. Виходить, нині ми змінилися на краще. Ну й дай Бог здоров’я, чого ж ви сердитесь? Тут радіти треба: нарешті наша преса стає незалежною.
А якщо говорити серйозно, то хвала, яку щедро виливала преса на Омельченка за часи його керування містом, – була здебільшого заслуженою. І якби бодай маленька частина того бруду, що нині ллють на Сан Санича адепти нового мера, була правдою, то з якою радістю його вороги порушували б щодо нього нові й нові кримінальні справи. Але ж не порушують.
Два роки тому Київ стояв на Майдані. Сьогодні ми питаємо: ну то й що? Владу перебирають на себе біло-блакитні, а помаранчеві крок за кроком її віддають. Навіщо ж люди мерзли в благеньких наметах стільки тижнів?
Не все так просто. Майдан не був революцією і державного устрою не змінив. Він змінив дещо інше – ми стали вільнішими, розкутішими, ми повірили в себе. І те, що «Вечірка» знайшла в собі сили чи не найпершою стати на свій маленький Майдан – це перемога демократії. Вона дорого коштувала, два роки тому ми сподівалися на більше, але за поступ доводиться платити велику ціну. Здається, ми мали б отримати весь світ, а отримали свободу слова ще в одній окремо взятій редакції.
Нічого, за нею підуть інші. Правду кажуть мудрі китайці: путь в десять тисяч лі починається з одного кроку.