Хрестовикові походи
Того літнього дня в одному з мальовничих лісових куточків поблизу Києва можна було побачити чоловіка, який у буквальному розумінні прикипів до стовбура старої сосни і, раз у раз міняючи позу, щось фотографував. Невже його так зацікавило павутиння, добре «проявлене» в кожній своїй тонкій ниточці променями ранкового сонечка? І воно теж. Але більше все-таки його господар – звичайний павук-хрестовик, що розставив тут свої тенета, аби піймати муху-цокотуху чи якого комарика…
«Я зробив тоді понад 60 спроб своїм цифровиком, поки отримав три «портрети» норовистого павучка, – розповів киянин Олександр Пушня, колишній кухар одного із столичних ресторанів, нині фахівець із виготовлення багетів і картинних рамок, а у вільний від роботи час – фотограф від Бога. – Його ж бо не змусиш позувати: то ворухнеться, то заповзає. Та й у мене рука не залізна. Є, звичайно, апарати досконаліші, чутливіші за мій. От їм не страшні ні легкі здригання руки, ні рухи «об’єкта». Дружина Наталя вже трохи аж почала сердитися: мовляв, пішли до лісу гриби збирати, а застряли біля сосенки з павутинням. Але нічого, не оминув мій об’єктив того дня і гриби. Подивіться, які красені…».
Правди ніде діти: фотографії Олександра Пушні – що павук-хрестовик, що боровики на місці їх зростання, із крапельками ранкової роси на бронзових шаплинках, що звичайна бджола на звичайній кульбабі із щонайменшою волосинкою, із щонайтоншим вусиком, що квіти із саду – конвалії, гвоздики, братки, півонії – витвори мистецтва. Енциклопедії та підручники з ботаніки і зоології мали б за велику честь скористатися ними як ілюстраціями.
«Ми з товаришем років із сорок тому вичитали в «Юном технике», як зробити фотоапарат із коробочки з-під сірників. Проколюється отвір по центру, який важливо не забувати затуляти пальцем, аби не засвітити плівку. Хочете вірте, хочете ні, а знімки виходили пристойні. Лише у другому класі і мені, і другові батьки купили «Смену». До речі, мій однокласник став професійним і досить відомим фотографом. А от у мене це залишилося захопленням, хоча й дуже серйозним. Років зо три тому придбав цифровик «Олімпус» і став фанатиком зйомок у режимі макро. Тобто з відстані до одного сантиметра. Звичайно, родичі, знайомі іноді запрошують на весілля чи ще якусь подію. Чому б не зробити людям приємне? Але по-справжньому приваблюють лише об’єкти живої природи. Повзаю, бува, по траві і, мабуть, у ці хвилини нагадую дивака…»
У Франції, писав колись відомий російський журналіст Василь Пєсков, жив один учитель. Кинув він учительство і цілими днями лежав із лупою у бур’янах, розглядав жучків і мошок. Добропорядні фермери посміювались над диваком. Та ось він підвівся і розповів про те, що побачив у бур’янах. Відтоді світ не може відірватися від книги Фабра «Життя комах». Олександр Пушня про павучків, бджілок, гриби, квіти, просто гарні куточки української природи розповідає мовою фотографії і робить це без перебільшень із не меншою майстерністю і любов’ю, ніж Фабр. «Пане Олександре, – не витримую, – ось в «Арт-центрі на Костьольній» експонують нині «Гербарій кохання» – роботи відомого шведського фотографа Едварда Койнберґа, зібрані і приурочені до 300-ліття з дня народження Карла фон Ліннея. Вам ніхто не радив вийти зі своїми хрестовиками і грибами на публіку?»
Звісно, автор цих рядків – далеко не перший, хто подає Олександрові Пушні таку ідею. Перешкод для її здійснення, здається, немає і не може бути. Отже…
«Так, друзі говорять про це і досить наполегливо. Не приховую, мені приємно дарувати їм бджілку або бабку, що присіла на квітку. Це, здавалося б, миттєвість, але в ній, мов у краплинці, відображається вічна Природа. Звісно, ні саморобним «сірниковим» апаратом, ні «Сменой» таких знімків не зробиш. Вдосконаленню техніки, здається, немає меж. Того ж таки павука-хрестовика я фотографував крізь павутиння. Але його не видно, воно ніби розчинилося – і все завдяки можливостям цифрової техніки. А ось світлина зовсім іншого плану – фрагмент Помаранчевої революції, Майдан. Був того дня звичний розмай жовтогарячих прапорів, а була й альтернатива – гурт людей із біло-блакитними знаменами. Цифровик витворив неймовірний жарт – передній і задній плани немов змішалися і вийшло, що помаранчеві і біло-блакитні майорять разом. Може, у цьому певний символ?..»
Ми вже зазначали, що Олександр Пушня працював і кухарем. 1973 року він закінчив кулінарне училище, сама згадка про яке з легкої руки Геннадія Хазанова викликає посмішку.
«У зміні професії не було жодного дива і жодної інтриги. Покинув кулінарію за станом здоров’я. А тут брат запропонував цікаву і нову на той час справу – виготовлення багетів і рамок для картин. Фотографія фотографією, але ж і на хліб насущний треба було якось заробляти. Ті самі художні світлини, картини, батик, вишивка – усе це мистецтво, а спілкування з прекрасним, погодьтеся, не найгірше, що є у житті. Хоча робота не проста. Якщо клієнт приносить оригінали Айвазовського, Шишкіна або Федотова, все кидай і добирай для цих картин багети потрібного розміру. Нема? Тоді знімай мірки, а клієнт (іноді з охороною) нехай забирає шедевр додому. Хоч якою б надійною була в майстерні сигналізація, ніхто не ризикне тримати тут антикварний твір відомого майстра бодай одну ніч. Пам’ятаю, у 90-х роках приходить до нас така собі бабуся з кількома дужими хлопцями. Два пейзажі старовинної роботи – автора, на жаль, не пам’ятаю – коштували не одну тисячу доларів США. Заметушилися ми. А бабуся була з характером – вишикувала всіх, змусила поставитись до себе з повагою. Коли задовольнили її вимоги – зітхнули з полегшенням. Ясна річ, прізвище своє такі клієнти не афішують та ми й не намагаємося його знати».
Приносять до майстерні й фотографії. Олександр Пушня свідомий, що багато з них куди менш цікаві, ніж його власні роботи. Але про смаки не сперечаються – і рамочку для світлин він і його колеги виготовляють на совість. «Ось одне з останніх замовлень – літаки заводу Антонова, Ани. Везуть «портрети» українських крилатих машин на якусь міжнародну виставку. Тож треба їх оформити як слід, обрамити…»
І все ж, отой павучок біля сосни – фрагментик вічної живої Природи тягне і вабить куди більше. Такі собі «хрестовикові» походи до Храму. «Зараз, звичайно, не сезон. Але не далі, як учора, переконався, що порох треба тримати сухим. Дружина принесла з базару таку чудасію, що не втримався. Якийсь дивовижний на вигляд сорт цвітної капусти. На смак її ще не знаю, а от форма вражає – справжній тобі корал, – і Олександр показує найсвіжіший знімок, ще не надрукований, а тільки зафіксований в апараті, «на цифрі». Справді, чудасія. – Довелося купити і подарувати нову фотокамеру дочці. Аби не забирала надовго мою. Бо ж у них захоплення, типове для багатьох молодих сімей – фотографують маленьку донечку. На здоров’я. Але ж і в мене «зброя» має бути напоготові».
Після зустрічі і знайомства з такою людиною – звичайним киянином, лише трохи молодшим за тебе – відчуваєш зміни в собі, вже інакше – може, уважніше, дивишся на синичку, що сіла на голу восени гілочку, на запізнілий пожовклий листок… І нестерпно захотілося вступити до цього «ордену» і взяти участь у наступному «хрестовиковому» поході.