Їдуть, як у тумані

Зранку у пасажирському транспорті не продихнути. Ті, хто постійно користується конкретним маршрутом, не зважають, як називається та чи та зупинка: вони націлені на свою і край. Інша річ, коли в годину пік у салоні переповненого тролейбуса та й ще із запотілими вікнами опиняється новачок, котрий зроду-віку не їздив цим шляхом.

Зазвичай, він звертається до кондуктора, щоб не проґавити потрібну зупинку. Але, виявляється, що й той не завжди може допомогти. Саме так трапилося у маршрутному тролейбусі №23. Підліток їхав до військкомату і мав зійти на зупинці Інтернаціональна площа. Тож поцікавився у кондукторки, де йому слід зійти. Вона ж у відповідь: «Не знаю цього маршруту, бо недавно на ньому працюю. Зупинки мав би оголошувати водій, йому за це гроші платять». А водій – як у рота води набрав. Хлопчині підказали обізнані пасажири. Подібну картину якось мені довелося спостерігати й у метро: їхала від станції «Академмістечко». Лише, під’їжджаючи до Хрещатика, заговорив машиніст, а моніторів у вагоні не було. Особисто я лічила зупинки, аби не проґавити свою. Що й казати, часто-густо їздять кияни та гості столиці по місту, як у тумані. Узимку, коли шибки геть позамерзають, доведеться все ж таки декому лічити зупинки.

Наосліп блукати доводиться й у підземних переходах біля станцій метро: винирнеш із підземелля і бігаєш то до одного виходу, то до іншого, шукаючи потрібного.

Валентина Павлова