Сумні долі ні в чому не винних
Нині в Києві проживає 96 ВІЛ-інфікованих дітей. 16 з них – сироти. Їхні батьки померли від наркотиків або позбавлені батьківських прав. А родичам вони не потрібні, як і суспільству.
У міській дитячій лікарні №1 їм віддали найзатишнішу та найсвітлішу в інфекційному відділенні палату.
– У нас зараз лежить лише троє діток, – каже літня санітарка, яка допомагає мені одягти білий халат. – А то, буває, і по вісім-десять. Ой, а шоколадки їм ще не можна, вони ж зовсім крихітні, – побачила вона торбину з гостинцями.
...У півторарічної Даші очі наполоханого звіряти. Дівчинка сидить за столиком, а черниця греко-католицького монастиря Христослава годує її з ложечки.
– Ти ж моя красунечко, – промовляє лагідно, витираючи їй серветкою ротика. – Ви бачили б, якою була дитина, коли її сюди привезли два місяці тому. Всіх боялася, ховалася по кутках, не знала, як їсти печиво... Худюща, виснажена. Кілька днів сиділа в кутку і просто вила, мов вовченя. А це вже, бачите, які щічки наїла, – легенько щипає її Христослава. – Але Даша ще не навчилася ні усміхатись, ні розмовляти, – зітхає черниця. – Нічого, ми її відігріємо.
Даю дівчинці пакетик соку, вона вже вміє пити з трубочки.
У Даші батьки – наркомани. Мати хвора на СНІД. Дівчинка народилася ВІЛ-позитивною. У неї затримка в розвитку, виглядає значно меншою за своїх ровесників. Вона цілими днями залишалася у квартирі сама. Ніякого діла до Даші не було і в бабусі. Дівчинку привезли до лікарні працівники соціальної служби Оболонського району.
– За два місяці ні батько з матір’ю, ні бабуся жодного разу не поцікавилися дитиною, – розповіла старша сестра відділення Ірина Нечипоренко.
У Даші нарядне ліжечко, на ньому багато м’яких іграшок, великих ляльок, які подарували благодійні організації і просто сердечні люди.
На іншому ліжечку – маленький живий згорточок. Це – Ігор, якому лише місяць від народження. Від нього мама відмовилася в пологовому будинку, як і від двох старшеньких діток. Хлопчик морщить носика уві сні і хмурить брівки. Він ще не знає, яку долю дала йому рідна мати. Проте Ігореві, можливо, пощастить більше, ніж Даші. Адже через вісімнадцять місяців після лікування в крові можуть зникнути антитіла і дитина буде здоровою...
Так само, може, поталанить і тритижневій дівчинці. Її мама навіть імені доньці не дала. Дитя мирно спить на руках у молодої жінки Вікторії, яка приходить сюди, аби допомагати доглядати за малятами. Вікторія вірить у Бога, має своїх двійко дітей та двох усиновлених.
– ВІЛ-інфіковані діти отримують лікування – антиретровірусну терапію. Щоб жити, ці препарати слід приймати завжди, – розповідає завідувач відділення Олександр Касьян. – Діти від хворої на СНІД жінки мають шанс народитися здоровими, якби вагітні приймали противірусні препарати, які видають у Центрі «АНТИСНІД». Але багато з них ігнорують профілактику. Результат бачите самі,– зітхає лікар.
Обходиться лікування ВІЛ-інфікованої дитини щонайменше у 1000 гривень на місяць. 50 відсотків – фінансує держава, решту – «АНТИСНІД». Проте в переліку необхідних засобів для цих дітей не передбачено ні додаткового харчування, ні памперсів. Цим забезпечують благодійна організація «Дитинство без СНІДу», Фонд «Наша родина», волонтери та соціальні працівники чи милосердні люди. Американці подарували обладнання для молочної кухні, а донька екс-президента Леоніда Кучми Олена Франчук – сучасне устаткування для маніпуляційного кабінету. «Такі можна бачити хіба що в дорогих приватних клініках», – розповідає старша медсестра Ірина Нечипоренко.
Навідується до лікарні одне заможне подружжя, свого прізвища не називають, привозять гостинці, памперси. Але здебільшого допомагають звичайні небагаті люди.
Черниця Христослава бідкається, що малюкам потрібен цілодобовий догляд, а вона може бути з ними лише вдень. «Дітки, буває, вночі прокидаються, плачуть...» Щоправда, допомагають і мами, які лежать зі своїми дітками, але в них свій клопіт. Не вистачає і медичного персоналу. Замість семи медсестер у триповерховому відділенні на зміні лише дві. Хіба впораєшся з усім? Та й зарплата не приваблює. Скажімо, лікар-імунолог отримує трохи більш ніж 400 гривень на місяць...
Та найсумніше те, що ці діти не потрібні державі. До п’яти років вони мешкатимуть у дитбудинку. Якщо здорових вихованців переведуть до школи-інтернату, то ВІЛ-інфікованих туди брати не хочуть. Спеціального ж закладу для них немає. Не поспішають їх і всиновлювати. Наше суспільство ще не навчилося гуманно ставитися до хворих на СНІД. Але перед нами просто ні в чому не винні діти, які мають право на життя, як і всі ми.
P.S. Якщо хтось хоче допомогти цим дітям, телефонуйте за номером 412-04-89.