На варенику зіграє Шопена
Сопілчаним деревом у нашім краї з давніх-давен вважалася верба. А ось киянин Михайло Твердий змушує грати усе, що довкола нього: соснове поліно, кілок з паркану, шматок березової кори, косу, пилку, ложку, молоток, булаву, пляшки… У його вмілих руках навіть вареник – музичний інструмент, на якому можна виконувати і українські народні мелодії, і класичні твори. Михайло Дмитрович – музикант за фахом і покликом душі, людина-оркестр, адже, виходячи на сцену, він грає на всьому, що потрапляє до рук – на кожному гаплику його кептаря якщо не дудка, то сопілка, ріжок, денцівка, кастаньєти, на плечі – акордеонований баян-гармошка власної конструкції та виробництва. Загалом цей артист має у своєму арсеналі 200 музичних інструментів, 50 з яких зробив сам. Одних лиш гармошок – понад 20. А представляє він себе так: музикант-артист, тамада-ілюзіоніст.
Кожна гілочка – сопілка
Для нашої розмови Михайло Дмитрович запросив мене у свій невеличкий музей музичних інструментів, які знайшли собі прописку у стінах 123-ї школи, що на Теремках. Донедавна усе зберігав у власній квартирі. Переступаю поріг – і від подиву завмираю, адже потрапила до казкового березового гаю, де на кожній галявинці живе музика. Чого лишень тут немає: у центрі – баяни та гармошки, за ними – саксофон, флейта, кларнет та сопілки, у лівому кутку – бандура та скрипка. Господар підводить мене до кучерявої берізки і від-ломлює начебто одну гілочку, яка вмить перетворюється на солов’їну сопілку. За нею – другу, третю, і так залишився один лиш стовбур. Кожна гілка – сопілка: мелодійна, неповторна. На одній зіграв чардаш, на іншій – «Гей, наливайте повнії чари», на третій – вальс Шопена. У його репертуарі є попурі класичної музики, яке він виконує на сопілці: 12 хвилин триває то 40-а симфонія Моцарта, то «Севільський цирульник» Россіні, то «Кармен» Бізе, то вальс «Фантазія» Глінки, «Танець маленьких лебедів» Чайковського, вальс Петрова до кінофільму «Бережись автомобіля».
– Найперше я виконував його у Музеї архітектури та побуту в Пирогові, – розповідає. – Концерт просто неба сподобався багатьом туристам: рукоплескали мені, не жаліючи долонь. Раніше я мало не щонеділі їздив із сім’єю сюди: сідаємо на велосипеди – я, дружина, діти Люба та Мишко – й гайда на природу. Діти граються, а я граю, показую фокуси – народ звеселяю. Крім музики, захоплююся всілякими маніпуляціями.
Якось «поцупив» дорогий наручний годинник у американського туриста. І в кінці свого концерту хотів повернути його власнику, але той відмовився взяти – через перекладача пояснив: «Я вам дарую його за ваш талант». Нещодавно Михайло Дмитрович повернувся із Сицилії, з ІV міжнародного фольклорного фестивалю, де дивував публіку своєю грою на різних музичних інструментах. Звідти привіз аж два дипломи. Брав з собою сценічні костюми і цілу купу різних незвичних музичних інструментів. Його березові гілки-сопілки зачарували сицилійців, і вони після самі намагалися зіграти на електричній прасці. А надто ж сподобався їм музичний пістолет, який складається із різної форми сопілок, а під кінець стріляє, після чого декорація з плоту з глечиками і соняшниками (усе також музичне) повільно рухається за куліси.
– О, а це, мабуть, і є той самий вареник, на якому ви грали на майдані Незалежності на святкуванні дня сім’ї? – помітила на столі кумедного глиняного вареника.
– Той самий, його зліпив мені знайомий гончар Іван Козуб, а я наповнив його музикою. Ось послухайте! – підніс до губ, і у кімнаті зазвучала мелодія пісні «А мій милий вареничків хоче».
Поклав його і взяв зі столу козацьку булаву й заграв на ній «Козацький марш» і так продемонстрував мені все, що брав до рук.
З концертом від села до села на мопеді
Талант до співу, музики у Михайла Дмитровича від мами, яка була неперевершеною артисткою і вокалісткою на всю Городню. Бувало, на Старий новий рік так зіграє роль циганки, що ніхто й не впізнає. Це вона привчила до такого дійства і найменшенького Мишка: зимовими вечорами, вишиваючи, співає, а син їй підтягує. Якось батьки заробили грошей і поїхали за покупками аж до Ленінграда. Мишкові звідти привезли подарунок на замовлення – гармошку. Скільки радості було! Він з нею ніде не розлучався: грав на храмових святах, на базарі, у школі. А коли пішов до 7 класу, то в райцентрі відкрили музичну школу, куди й записала його мама. Тільки прийняли хлопця не у клас баяністів, а духового оркестру, щоб на кларнеті навчився грати. Що воно таке, Мишко і не здогадувався, та коли йому вчитель сказав, що гратиме ще й на саксофоні, – одразу погодився. Кларнет багато значив у його долі: вивів на професійну стежку, з ним служив в армії у показовому оркестрі Київського військового округу. І мав честь у Бориспільському аеропорту виконувати державні гімни на честь прибулих в Україну зарубіжних делегацій.
Батько, столяр, не дуже-то й хотів, щоб син став музикантом, мовляв, не чоловіча це професія. Тож коли син вдома розучував на кларнеті гами, гонив його з хати, щоб самому радіо послухати. Мишко йшов у сарай на репетицію. Після чого хлопці якось над ним потішалися, коли приїхав на вихідні з Чернігова додому. «Ти знаєш, яка біда трапилася у вас? – зустріли його на порозі районного будинку культури. – Мерщій додому. Кабанчик так звик до твого кларнета, що затужив без музики і здох».
Ще у 7 класі малий Твердий захопився маніпуляціями – концерту жодного фокусника не пропускав. І хоч як просив навчити його такій спритності рук, ті тримали фокуси у секреті. У читальному залі міської бібліотеки надибав журнали «Наука и жизнь», «Юный техник», де славнозвісний Акопян вів спеціальну рубрику, і повирізав з них цілі шматки. Дотепер зберігає ті вирізки. Самотужки розібрав всілякі маніпуляції і на концертах у школі показував фокуси. На одному навіть зняв годинника із руки першого секретаря райкому партії.
– Якби я забирав годинники і не повертав би їх власникам, – усміхається, – то, напевно, вже їздив би не на «Славуті», а на «Мерседесі». Каюся, одного таки не повернув п’яному львів’янину, який намагався мене образити й побити – тим годинником розплатився із таксистом.
Михайло Твердий перш ніж вийти на професійну сцену, об’їздив з концертами увесь свій Городнянський район Чернігівщини: сідав на мопед, і за вечір йому аплодували в кількох сільських клубах. Афіші робив власноруч, на ватмані фломастером писав: ілюзії, маніпуляції, музикальна ексцентрика, імітаційно-пародійні номери. І народ валив до клубів, скрізь були аншлаги. Ціна квитка – 1 крб.
Пан Михайло має велику пристрасть до капелюхів, причому усі йому до лиця. А у чорному він – вилитий Михайло Боярський, а ще коли зімітує його голос.., навіть довелося якось автограф таксисту давати. Він довго йшов до професійної сцени, бувало, коли жив після армії у Броварах, працював на п’ятьох роботах – і всі пов’язані з музикою.
Трембіта із сицилійської агави
За дивака сприйняли Михайла Твердого водії автобуса, яким він повертався із Сицилії в Україну, бо віз із собою, щоб ви думали, кілька здоровенних палиць – відростків субтропічної агави. Їх він знайшов на березі моря, неподалік готелю, в якому мешкали учасники фестивалю. Нині вони стоять у кутку музею і чекають, коли за них візьметься господар. Із тих палиць, які чимось нагадують стебло нашого соняшника, але товщі, він має намір змайструвати трембіти. Карпатська у нього є, а ось такої агавської, в Україні ні в кого нема – стовідсотково. Можливо, її першими почують кияни та гості столиці у музеї просто неба у Пирогові. Пан Михайло дуже хотів би, щоб йому тут виділили якусь хатину під його колекцію музичних інструментів. А він гратиме на них і розповідатиме про кожен цікаві історії, бувальщини, легенди. У цьому йому допомагатимуть і дружина Світлана, і діти Люба та Мишко, які також виступають з батьком на сцені.
– Моя найзаповітніша мрія – створити театр музичної ексцентрики, – ділиться пан Михайло. – Уже знайшов однодумця, свого давнього товариша баяніста, який акомпанує квартету «Явір», Сергія Боровика. Пробую писати сценарій. Я як щось задумаю, то ночами не спатиму, поки не доведу усе до ладу.
На хліб насущний Михайло Твердий заробляє як тамада: звеселяє гостей за святковими столами піснями, музикою, гуморесками, тостами. Чого гріха таїти, нині у веселих компаніях не дуже-то часто затягують якусь пісню, а якщо і починає хтось співати, то не всі слова знає. Завбачливий тамада приготував для них цілі збірники пісень. З таким солістом, як він, заспіває навіть той, кому ведмідь на вухо наступив.
Пробував себе і в кіно: знявся в епізодичних ролях, у фільмах «Конотопська відьма», «Вінчання зі смертю», «Кайдашева сім’я», у рекламі.
Життєве кредо цього дивного і напрочуд талановитого чоловіка таке: «Людина має бути там, де їй добре, а добре там, де робота – свято, а свято там, де знаєш багато, а щоб багато знати, треба більше бачити, а щоб більше бачити, треба більше ходити, а щоб більше ходити, треба менше спати, а щоб менше спати, треба мати міцне здоров’я, а щоб мати міцне здоров’я, треба принаймні знаходитися там, де тобі добре». Філософія як у Сковороди. Власне, до людей із музикою та піснею він також ходить у постолах, полотняній сорочці, солом’яному капелюсі, з щирою душею.