Прагнуть підтримки й розуміння

У Києві відкрито перший у місті Всеукраїнський центр соціально-психологічної допомоги.

Основне завдання його – надавати невідкладні психологічні, соціально-побутові, медичні, економічні, інформаційні та юридичні послуги, а також допомагати працевлаштуватися людям, які в силу певних життєвих обставин опинилися у кризовій ситуації. Центр став 23-им в Україні. Особливість таких закладів у тому, що саме із державного бюджету було виділено кошти на їх створення. Результати такі: тільки торік у них одержали допомогу 694 особи і 75 відсотків із них повернулися до активного життя. А цього року допомогою скористалися 370 осіб.

– Такі центри ведуть профілактичну роботу із кризовими сім’ями, – наголосив міністр у справах сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко. – Нині ми маємо дані щодо 78 тисяч родин, які виховують 120 тисяч дітей. Втішає те, що 42 відсотки тих, хто звернувся по допомогу, отримали шанс повернутися до нормального життя.

Багатодітні родини, які через економічні негаразди опиняються у кризовій ситуації, потребують опори і нею має стати держава. Із 400 тисяч сімей половина вже змогла перебороти труднощі.

Людмила Денисюк, заступник голови КМДА, розповідає, що на київський центр, який розташувався в ошатному будинку на вулиці Новодарницькій, 26 б, із центрального бюджету виділили один мільйон гривень, решту ж, а також утримання центру як комунального закладу, фінансує Київська міська влада.

Ще не встигла, так би мовити, повністю висохнути фарба, а у центрі вже є перші мешканці. Загалом, як наголосила Людмила Крупчинська, директорка, тут зможуть знайти тимчасовий притулок на три місяці, а, може, й більше, аби владнати свої проблеми, 40 осіб, а за потреби – й 50-60. Усім їм гарантують анонімність. Тут гарні умови для проживання: затишні спальні, кухня, де можна, за бажанням, самому приготувати їжу, душові. Працюють висококваліфіковані спеціалісти: психолог, реабілітолог, соціальний педагог, юрист, є лікар. Але сюди закрита дорога залежним від алкоголю, наркотиків, хворим на туберкульоз.
Захищеними почуваються у таких апартаментах перші новосели Олексій та Віктор, котрі кілька тижнів тому вийшли на волю і не дуже охоче розповідають про своє минуле за ґратами. Олексій сподівається, що тут йому допоможуть відновити втрачені документи, влаштуватися на роботу, де забезпечували б бодай гуртожитком. Хлопець може працювати маляром, штукатуром, плиточником. Його бажання – жити нормальним життям, як усі люди, мати свою сім’ю, дітей. Його товариш Віктор трохи балакучіший, не приховував свого прізвища.

– Буров я, мені 31 рік, тричі потрапляв у місця позбавлення волі, – розповідає він. – Повернувся у своє рідне місто і хочу стати повноцінним громадянином. Уперше у цих стінах відчув себе людиною. А Неля Дмитрівна, прізвища її ще не знаю, для мене тут як мама.

– А ваша рідня де?

– Сирота я, з трьох років – по державних закладах. Хоча маю і батька, і матір, яких позбавили батьківських прав. Після ув’язнення зрозумів: якщо ти нікому не потрібен, тебе потягне миттєво назад, у минуле. А я цього не хочу. Тому й шукаю підтримки серед людей.

– Чим хотіли б займатися у житті, де могли б працювати?

– Буду допомагати таким, як сам. У Біблії записано, що людина має піклуватися про інших. Щоб говорити так, треба це пережити: бути голодним, тинятися по підворіттях, сидіти у в’язниці, бути у відчаї…