Не підлеглі, а рівноправні партнери
У понеділок минає сорок днів від дня смерті колишнього головного редактора «Вечірнього Києва» Олега Івановича Ситника. До останніх днів життя він не поривав зв’язку з нашою газетою, охоче відгукувався на прохання поділитися спогадами про роки, проведені у «Вечірці».
Ось і для номера до 100-річного ювілею видання Олег Іванович розповів про перші дні свого редакторування. Готуючи матеріал до друку, у редакції, як це часто буває, спогади дещо скоротили. Коли ж ми вирішили започаткувати нову рубрику «Рада», згадали розповідь Олега Івановича про взаємини газети із владою. Бо й сьогодні досвід тих, нехай і комуністичних часів, вартий уваги та наслідування і журналістами, і владоможцями.
А ще хай ця публікація стане доброю пам’яттю про хорошу талановиту людину.
КолишнІ лІдери київської громади доклали багато сил для того, щоб в мас-медійному оркестрі України столичні ЗМІ звучали не останньою скрипкою. Їх значна заслуга в тому, що, при суворій об’єктивній вимогливості, тодішні головні редактори київських видань були їхніми рівноправними шанованими партнерами, а, не як нині, у переважній своїй більшості, «мас-медійними карликами», в очах яких перелякане запитання: «Чого зволите?».
На відміну від усіх інших газет, що видавалися тоді в Україні, і надходили до читачів і керівників вранці, «Вечірка» потрапляла до адресатів, починаючи з 14-ї години. Тому, якщо вранішні газети лягали на стіл керівників республіки із помітками помічників та їхніми супроводжувальними записками, що варто прочитати, на що звернути увагу та де і яких допущено помилок, то «Вечірку», яка приходила пообіді, як правило, кожен високопосадовець читав особисто, і висновки та вказівки редакторові теж часто надходили від першої особи.
Першого дня роботи на посаді головного редактора «Вечірнього Києва» я до опівдня був у набірному цеху і коректорській. Цим самим надавши можливість метранпажам, лінотипістам, стереотиперам, коректорам, кур’єрам, черговим та свіжоголовим вживу «промацати» новоспеченого редактора на професійність.
Здавши газету в набір і подолавши півтора квартала до нинішньої Прорізної, 19, де тоді розташовувалася редакція, разом з відповідальним секретарем Миколою Биковським заходилися клопотатися над наступним номером.
Того ж дня до редакції завітав секретар міськкому партії Олександр Платонович Ботвин. Він з’явився у редакторському кабінеті, закінчивши обхід редакції. Прощаючись, сказав: « Ти от що, Олеже Івановичу, більше довіряй людям. Можу переконано твердити, що журналісти в колективі зібралися класні. І ще. Незабаром видавництво «Мистецтво» виїжджатиме з горішнього поверху до приміщення біля «Золотих воріт», так от ти мені нагадай, щоб воно було передане редакції. Варяги тут ні до чого. І ще, хто б у мене в кабінеті не був, для тебе його двері завжди відчинені. Тож, при потребі заходь у будь-який час. Я вже з цього приводу розпорядився. Та й удома моя Клавдія Федорівна твій голос уже впізнає…»
Не знаю, чи була якась домовленість, але не встигли зачинитися двері за першим секретарем, як у приймальні почувся голос голови міськвиконкому Гусєва. Володимир Олексійович, звертаючись до секретарки, сказав: «Сьогоднішній номер я вже прочитав. То що це Ситник робить вигляд, ніби у нього багато роботи?» А потім, ставши на порозі кабінету, запитав: «Де у тебе роздягаються найшанованіші гості? Показуй! І підемо по редакції».
Під час оглядин я переконався, що Володимир Олексійович, на ім’я та по батькові знає всіх завідуючих відділами редакції. Прощаючись, голова міськвиконкому сказав: «Чув, у яких умовах дехто з твоїх підлеглих живе? Тож наступного вівторка о восьмій ранку з їхніми документами до мене на Хрещатик, 36».
Зазначу, що подібні відвідини Олександра Платоновича і Валентина Олексійовича не були епізодичними. Незабаром було встановлено найміцніші ділові контакти і з керівниками усіх підрозділів міськкому партії та міськвиконкому.