Паркові ведмеді
Давно це було, а згадалося нині, коли грузинська тема не сходить з газетних шпальт.
Може, не відразу, але ми, солдати першого року служби інженерно-саперного батальйону, дислокованого в Кутаїсі, почали ходити у звільнення. І куди ж було податися, як не до парку в старій центральній частині міста? Сідаєш до вагончика канатної дороги, кілька хвилин подорожі над Ріоні з її пінистими кам’янистими бистринами – і ти вже ходиш затишними мальовничими алеями на горі.
Боже праведний! Який це був бальзам на душу! Чимось щемливим віяло, наприклад, від композиції в одному з куточків – мініатюрних палаців, веж, доріг і містків, складених зі звичайної гальки, мабуть, за мотивами «Витязя в тигровій шкурі».
Але був у парку об’єкт, якого ми не обминали жодного разу, – «зоопарк». Вас дивують лапки? Поясню. Всього у звіринці було: мавпа на мотузку і двоє ведмедів у грубих і неймовірно малих клітках. Причому клітках не з прутин, нехай і товстих, а з густо сплетених сталевих стрічок. Отже, помилуватися клишоногими мешканцями кутаїського парку не дуже й можна було. Добре хоч платню за це не брали. Та все одно, нездоланно тягнуло до них. Хотілося ще і ще раз відвідати цей загалом жалюгідний «атракціон» – немов припасти до чарівного джерела, яке переносило тебе до Києва, в дитинство. До речі, ведмедів у нашому Київському зоопарку теж раніше тримали не у великій пошані. Вольєри, звичайно, не зрівняти було з кутаїськими, але здавалися вони темними, страшенно тісними і задушливими. Одне слово, ведмеді завжди викликали у відвідувачів співчуття.
Хоч як парадоксально, але ці ґрати у парку над Ріоні, а точніше, металеві коробки з невеличкими шпаринками, у яких невідь-як томилися ведмеді, нагадували нам про цивільне життя, про те, що дочекаємось ми дембеля, або, як тут говорили, «демо», повернемося додому, вступимо до університету хоча б для того, щоб дізнатися з розумних книг про слово «ведмідь». Цю тварину, виявляється, українці ніколи не називають справжнім ім’ям – «бар», а, виходячи з прадавніх забобонів (найбільший і найлютіший звір наших лісів був тотемом), вживають загальновідомий табу-евфемізм. Стародавній корінь зберігся у слові «барліг», а також у деяких індоєвропейських мовах, наприклад, англійській: bear. Виходить, досі заховано від нас справжнє ведмеже ім’я, немов у тій малопроникній для світла клітці.