Нова пісенька про старе…
Законопроектів та пропозицій щодо впровадження медичного страхування болящого народу України було стільки, що совісно про це й говорити. Усі знають, як воно найкраще, та ніхто нічого до ладу не може (чи не хоче?!) робити, а люди як ходили до лікарів із грішми в кишені, так і ходять. Здебільшого (по собі знаю) це чудово спрацьовує і нічого, крім вдячності, до лікарів я не відчуваю. Але ж нерідко беруть гроші з онкологічного хворого, який, і ескулапи це чудово знають, завтра чи післязавтра помре!
То що ж робити? Як змусити державу надавати хоча б найдешевшу безплатну медичну допомогу бідуючим пенсіонерам чи інвалідам праці та дитинства? Про це й зібралися поговорити розумні люди. На жаль, здебільшого теоретики, бо ані з Міністерства охорони здоров’я, ані з Комітету з питань фінансів та банківської діяльності ВР ніхто не прийшов.
Головною темою стала критика чергового законопроекту «Про фінансування охорони здоров’я та медичне страхування» № 2192 від 19.09.2006 року, який базується на концепції цивільно-правового обов’язкового медичного страхування й передбачає застосування конкурентного страхового ринку. Учасники зібрання – експерти, професори, радники Президента України і заступник голови Комітету ВР з питань охорони здоров’я В’ячеслав Передерій наполягали на тому, що ця модель поглибить соціальне розшарування населення і зробить медицину недоступною для незаможних. Адже в такому законі треба остаточно проголосити медицину в Україні платною, комерційною. У цьому законопроекті виписано два рівні медичної допомоги – життєзберігаюча для бідних (швидка невідкладна) і та, яка забезпечує здоров’я, для багатих.
Соціальне, гарантоване державою обов’язкове медичне страхування, на думку опонентів законопроекту, надасть людям більше медичних послуг, буде прозорішим і зрозумілішим. Законопроект «Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування» зараз доопрацьовується й буде подано на розгляд парламенту. Що з цього вийде – бозна, бо восени 2003 року законопроект про це «провалили» у парламенті вже у третьому читанні. Професори й експерти, посилаючись на передовий світовий досвід, казали, що за відсутності альтернативного закону про державне соціальне медичне страхування виникне небезпечна ситуація занадто великого впливу обов’язкового медичного страхування на систему охорони здоров’я. Простіше кажучи, кого не застрахують, той не матиме змоги лікуватися, не матиме вибору й муситиме звертатися до приватних клінік, котрі далеко не кожному по кишені.
Чимало незрозумілого було і в пропонованій ініціативною групою моделі страхування – «державне соціальне медичне». Приміром, як бабуся-пенсіонерка із глухого села дізнається про те, що має право на якісь там медичні послуги? Хто гарантуватиме, що держава справді контролюватиме справедливість надання медичних послуг? Чи не витрачатимуться кошти медичних закладів, як це, на жаль, робиться нині, на лікування сановників-чиновників та їхніх родин?
Особисто мене мало в чому переконали. Заступник голови Комітету з питань охорони здоров’я ВР В’ячеслав Передерій розповів, що законопроект №2192 про цивільно-правове медичне страхування принципово не підписав («При мені його підписувала якась дівчинка з нашого комітету, не медик за освітою»), але й за пропоновану модель медичного страхування агітував не дуже палко. Його скептицизм базується на величезному досвіді державного та приватного лікаря, тож цілком зрозумілий. До того ж, із тривогою говорилося, що законопроекти Верховна Рада нині нерідко ухвалює, виходячи не з їхнього змісту чи мети, а з огляду на автора.
Що було бачили, що буде – побачимо. Та навіть годинне спілкування з дуже розумними людьми не похитнуло мого життєвого кредо: заробиш на гонорар лікареві – врятуєшся. Тим паче, що жодна модель медичного страхування, ні критикована, ні рекламована, не передбачає відчутної турботи про найголовнішу дійову особу цієї нескінченної вистави – лікаря. І про гідну оплату його праці, яка нині подекуди менша за двірникову, щось не чути…