Якою мовою Нестор «не помітив» Бояна
Неймовірно, але факт: у «Повісті минулих літ», як і загалом у давньоруських літописах, жодним словом не згадується… Боян. Логіки тут годі шукати. Це все одно, що у розділі української історії «Лі-тература ХІХ століття» «забути» Тараса Шевченка або Пантелеймона Куліша. До-слідники давньоукраїнської літератури, зокрема «Слова о полку Ігоревім», не одне десятиліття сушать голову над цим чи то курйозом, чи то парадоксом, чи то таємницею.
Облишмо трохи вже набридлий, хоча й дуже переконливий приклад із «миссю» (білкою), яка завдяки малій обізнаності тогочасних російських літераторів – перших дослідників «Слова…» із мовою жителів Київської Руси, перетворилася на «мисль» і породила диво-метафору – «розтікатися мислію по древу». Якби першим дослідником поеми був українець, або, точніше, знавець і носій української літературної мови, то ймовірність цього філологічного непорозуміння якщо не звелася б до нуля, то принаймні істотно зменшилася б. Адже натрапивши на «мись», яка «тікає по деревах», українець не міг би не згадати, що тікає вона від МИСливця!
Чи єдиною була ця помилка дослідників-росіян? І чи тільки «Слова…» це стосується? У «Хрестоматии древнерусской литературы», виданій ще за радянських часів у Москві, список «незрозумілих» чи «застарілих» слів становить частину, зіставну з оригінальними текстами. Серед таких лексичних сфінксів, наприклад, «невіглас». Російському філологові це звичайне для нас слово здалося незрозумілим архаїз-мом. Для літописців Київської Руси, як і для сучасних українців, воно абсолютно прозоре і не викликає жодних сумнівів.
Так, письменника на ім’я Боян ні преподобний Нестор Літописець, якого нині поминаємо, ні його сучасники, ні пізніші хроністи не завважили. Зате в руських літописах згадується щонайменше троє Янів, кожен з яких був схильним до красного письменства і цілком міг бути співцем, згадуваним у «Слові...». Що ж до першої частини легендарного імені – «бо», – то це типовий і для сучасної української мови сполучник. Як і в мові Шевченка і Франка, у давньоукраїнських текстах, наприклад, у тому ж таки «Слові…», він був «мандрівним», тобто стояв необов’язково на початку підрядного речення. Для порівняння процитуємо рядок із хрестоматійної колискової Лесі Українки: «…Пізній БО час…». Очевидно, із цим явищем зіткнулися згадувані перші дослідники «Слова…». Щось «бо Ян» робить, – викладав безіменний автор давньоукраїнського шедевру, а російські філологи не вловили ні «мандрівного сполучника», ні імені «Ян», яке, до речі, за часів Київської Руси було досить поширеним.
Дуже актуально про все це згадати у дні, коли йде у нашому Києві широкомасштабний і брутальний за своєю формою наступ на все українське. Київ, мовляв, споконвіку російське місто, російськомовність для нього так само природна, а може, навіть природніша, ніж для Москви і Тамбова. Русифікаторам, що явно зарвалися, і невтямки, що нетлінні мощі преподобного Нестора Літописця, якого вони при цьому піднімають на щит, покояться у місці, що має більш ніж давню УКРАЇНСЬКУ назву – Києво-ПеЧерська лавра! Не «ПеЩерська» – завважте. І тут уже жодний переписувач історії нічого не «підкоригує».