Руда кицька виглядає новоселів
Усі ми, від пересічного громадянина до Президента України, жахаємося від того, як багато на вулицях наших міст бездомних, покинутих напризволяще дітей. Замурзані, у потертому й подертому брудному одязі, голодні, із синюшними від клею обличчями, на яких виписана вся їхня зболена маленька доля, вони вештаються по вокзалах, підворіттях, біля ринків, на смітниках – де завгодно, але тільки не сидять за партами у школі. Це своєрідна дитяча республіка, зі своїми законами, ієрархією, зі своїми генералами і рядовими, де порушення статуту дуже суворо карається, аж до смерті буває. Держава начебто намагається повернути таких діток до мами і тата, а якщо у них вже їх немає чи вони позбавлені батьківських прав, шукає для таких прийомну сім’ю, усиновителів, влаштовує у будинки сімейного типу.
Однак розтерзана дитяча душа конче потребує реабілітації: ласки, розуміння, напутнього слова, піклування не на словах, а на ділі. Тож у містах відкривають притулки для таких неповнолітніх, реабілітаційні центри. Один із них розташовано на лівобережжі, на вулиці Маяковського, другий мав три роки тому з’явитися на Оболоні. Розпорядження про це КМДА видала ще 29 травня 2003 року: «Відповідно до Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціалізовані установи для неповнолітніх», з метою створення умов для дітей, позбавлених батьківського піклування, розв’язання проблем дитячої бездоглядності та безпритульності у м.Києві створити притулок для неповнолітніх у правобережній частині міста за адресою: вул.Полярна, 7а, з правом юридичної особи та підпорядкувати його службі у справах неповнолітніх КМДА». Було записано й таке: провести капітальний ремонт у колишньому дитсадку, здійснити необхідні організаційно-правові заходи, затвердити положення та призначити завідувача притулку і, звісно ж, профінансувати в межах коштів, виділених у бюджеті міста на 2003 рік. Нині цей документ зберігається у завідувачки притулку Лариси Перенчук.
Швидко слово мовиться, та не дуже швидко діло робиться. Відтоді з’явилося стільки різних рішень, постанов, довідок, що аж папка від них розпухла. Але справа сама по собі вельми повільно просувалася вперед. Скажімо, у лютому 2005 року десята сесія четвертого скликання Київради ухвалила рішення «Про ліквідацію та виключення дошкільного навчального закладу № 122 на вулиці Полярній, 7а з мережі дошкільних навчальних закладів» задля створення у цьому приміщенні притулку для неповнолітніх.
– Від 2003 року хто тут тільки не працював: одна фірма змінювала іншу, – каже пані Лариса. – А мені, щоб розпочати заплановану реконструкцію, треба було обійти кільканадцять установ, аби отримати дозвіл. Робота ця дуже копітка та марудна! У кожній інстанції чекати необхідного папірця потрібно щонайменше днів 20.
І все це згідно із нашими законами. Лариса Юріївна з усіх сил намагалася бути законослухняною завідувачкою, та все ж порушила норму, наприклад, розпочала будівельні роботи без дозвільної документації, за що КРУ її оштрафувало. Щоб виконати рішення КМДА про створення міського притулку, треба: оформити право на земельну ділянку, одержати дозвіл на будівництво об’єкта містобудування, вихідні дані на проектування, проведення проектно-розвідувальних робіт… Із 2004 року пані Перенчук добилася чимало, а найголовніше те, що у серпні цього року їй нарешті видали на руки один із найголовніших документів – акт на право постійного користування земельною ділянкою, без чого вона не могла робити жодного кроку вперед. І на це треба було витратити майже три роки! Та за цей час спритні приватники могли б тут відкрити зали ігрових автоматів, казино і ніхто не ставав би їм на заваді. Але Лариса Юріївна мала твердий намір перепрофілювати дитсадок у центр для реабілітації дітей вулиці, а це такі різні речі. Бо про дітей у нас піклуються більше на папері, здебільшого гучними гаслами, ніж конкретними справами, хіба що на свято потішать якоюсь копійчайною цукеркою. Зате скільки галасу нароблять із такої доброчинності!
Я довго шукала заклад на вулиці Полярній, 7а. Знайшла, будинок №7, № 7б та потрібного – ну, ніде не видно, аж, нарешті, двірник підказав, що це приміщення дитсадка. Будиночок занедбаний, більше схожий на руїни, але вже з євровікнами, довкола – бур’ян, від асфальту – клаптики. Ледь віднайшла двері, щоб увійти в дім. Усередині – суцільний капремонт, до новосілля, ще ого-го як мовиться, й кіт не валявся. Руда кицька Муся походжає інколи цими коридорами, східцями, кімнатами, більше гріється на папках на столі Лариси Юріївни та все зиркає у вікно, вочевидь, виглядає новоселів. А їх нема й нема. Хоча господиня дому не сидить, склавши руки: деякі меблі та обладнання для кухні, санпропускника завезли, є телевізор, комп’ютер і навіть караоке. Про ложки, каструлі, миски, тарілки годі й говорити – виблискують новизною. Тут мають жити діти вулиці упродовж трьох місяців. Їх буде небагато – у межах 30. Тисячі квадратних метрів достатньо, щоб їм не було тісно. Окрім педагогів, вихователів, психолога, Лариса Юріївна має намір запросити сюди на роботу психотерапевта і дитячого нарколога. Поки що не знає, як ділити дітей на групи: за віком чи статтю. От коли вони сюди прийдуть, тоді й розселить.
– А коли ж це буде? – запитую господиню.
– Можливо, навесні наступного року. За умови, що зберу всі потрібні документи, а влада виділить фінанси на реконструкцію. За моїми підрахунками, потрібно на все майже два мільйони гривень.
– Заклад має слугувати для соціально-психологічної адаптації дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, віком від 3 до 13 років. У подальшому, можливо, ці діти знайдуть своє щастя у будинках сімейного типу, прийомних сім’ях, а, може, хтось захоче повернутися до рідної мами і тата. Без сумніву, у притулку тепло, а зважаючи на те, що скоро зима загляне у шибку, то тут можна сховатися від лютого морозу, спати на теплій постелі і бачити кольорові сни. Саме про це і мріють юні «генерали теплотрас». Микола Кулеба, керівник служби у справах неповнолітніх КМДА, який нещодавно побував у притулку, сподівається, що до кінця нинішнього року бодай дві кімнати зможуть прийняти маленьких бродяжок. Лариса Юріївна з того, звісно, тішиться. Тільки б ці запевнення не стали порожніми обіцянками.