Марійка з Буковини
Велетенська корзина з лози, яка майже сягає верхівок дерев, ущерть наповнена... дорогами, мальовничими краєвидами, зустрічами й розмовами з людьми, осінніми плодами. Дивно, чи не так?
Майже сага
Саме такою – щось на зразок екзотичної корзини – почувалась я в черговому відрядженні.
Нагадаю: «Вечірка» за угодою з «Радіо Ера» щоквартально визначає двох лауреатів, розповідь про яких друкується на наших сторінках. Одна з липнево-вересневих переможниць конкурсу радіопрограми «Чорним по білому» – Марічка Мельничук – мешкає в селі Малятинці Кіцманського району на Буковині. До неї проліг мій шлях.
Відомо: буковинці – народ надзвичайно гостинний. Мене просто заполонили своєю гостинністю. І це зважаючи на ту прикрість, що Василь Онуфрійович Мельничук, батько Марічки, буквально перед моїм приїздом потрапив під ніж хірурга. Слава Богу, все благополучно. Та він ніяк не міг змиритися, що його нагла болячка завадила нам побувати в горах, у Путилі, куди він обіцяв мене відвезти. Нічого, Василю Онуфрійовичу, дасть Бог!
Сама дорога до Мельничуків варта розповіді-саги. Виїхали з Чернівців. Ось багатюще село Мамаївці. Це батьківщина Дмитра Гнатюка, кількох Героїв Праці та Героїв України. З Витилівки походить заслужена артистка України Марія Миколайчук. У Кіцмані служив священиком визначний поет і драматург Сидір Воробкевич. Тут народилися письменник Михайло Івасюк та його син Володимир, який нині стоїть у бронзі біля ошатного Будинку культури. Мабуть, у цих місцях – містичні поклади музики: з Кіцмані походить і Ані Лорак, й Оксана Савчук із дуету «Писанка». І відомий спортсмен Іван Гешко та письменниця Зірка Мензатюк звідси: земля щедра на різні таланти. Якщо над ним працювати.
Головою, а не руками
Працювати головою, а не руками – так настановлює Марійку Мельничук її тато. Ніхто, звісно, не проти роботи руками. Але на те й людині голова, щоб не дурно на плечах сиділа.
У дружній родині Мельничуків і руками, й головою працюють. Клопоти – як у типовій сільській сім’ї. Чимале домашнє господарство, город – і вічна крутія. Аби, за нашим звичаєм, ще й дітям допомогти. Старша дочка Наталка має донечку Юлю, обидві тут бувають щодня. Син Юрій також одружений. А найменша, 14-річна Марійка, навчається в Чернівецькому кооперативному коледжі на економічно-правовому факультеті. Нині діти-студенти потребують чималих коштів – хто не знає? У коледжі я теж побувала – про це далі. А поки що про родину Марійчину. Відомо: яблуко від яблуні... Тож, поспостерігавши зо два дні за Мельничуками, вже не дивувалася, чому Марійка двічі перемагала у радіоконкурсі, надцять разів – у найрізноманітніших шкільних олімпіадах та інших змаганнях. По-перше, цьому сприяє атмосфера в сім’ї, де родинність означає і підтримку, й зацікавлення, й щоденні приклади мудрості й працелюбства. Дивлячись, як пані Магдалина, мама Марійчина, дає лад усьому, не раз думала, що на її місці я із ніг звалилася б. Відомо: сільські жінки мають бути двожильними. Не скажу, що це нормально...
Ще коли по телефону почула голос Василя Онуфрійовича, зрозу-міла: це справжній батько родини. Не секрет: нині чимало чоловіків забули, що бути «головою» – це передусім подвійна відповідальність. У пана Василя, який пропрацював міліціонером, із блискучою кар’єрою не склалося лише тому, що він відмовлявся вступити до партії. Отієї, що «єдиноправильна». Нині на пенсії, та вдруге обраний депутатом райради. Василь Онуфрійович усе життя займався самоосвітою. Тому й не дивно, що його мова – виразна, образна і точна. Он де приклад для Марійки! До речі, мовні завдання, які мала виконати юна студентка у радіоконкурсі, – не такі прості. Серед слів, котрі вона «розгадала», було тільки одне, значення якого я знала. Це діалектне слово файка, тобто люлька. У родині Онуфрійчуків розмовляють літературною мовою, пересипаною місцевою говіркою: не наслухаєшся. Та хіба справа лише у мові? Головна настанова: цікавитися всім, що навколо, бачити, розуміти, чути, думати і відчувати. Відомо: можна дивитись – і не бачити, чути – і не відчувати, не розуміти і не думати взагалі. Це називається байдужістю. А коли людина байдужа до себе самої – як вона турбуватиметься про інших?
У хаті Мельничуків книги – на видноті. Василь Онуфрійович «завалив» мене краєзнавчою літературою. І про свій родовід розповідає зі знанням справи. «Докопався», що походить із лемків, прізвище предків – Шлемко. Допитливий, він і найменшу доньку привчає до того. І мама, і тато в курсі, які саме реферати потрібно Марійці написати, знають поіменно викладачів коледжу, що викладають у неї. А які дифірамби школі Малятинській я почула! Як не напроситися туди в гості?
Директор Василь Степанович Чижевський люб’язно прийняв у школі, яка чи не єдина з усіх «об’єктів» у селі працює у нормальному ритмі попри різні зміни (не сказати б катаклізми) в нашому суспільстві. З Малятинців, як і з інших сіл Буковини, чимало подалося на заробітки по закордонах. Учнів стає все менше – спільна біда всієї України. Хоч як є, та всіх школярів треба навчати, обігріти, нагодувати (Малятинці – «чорнобильська зона»: впала радіаційна хмара).
Провів Василь Степанович по кабінетах – скрізь побачила допитливі очі малих і більших учнів. Особлива гордість директора – комп’ютерний клас, хай і небагато тих приладів. Вразив шкільний етнографічний музей. Із любов’ю зібрані і домашнє начиння, і місцеві старовинний одяг та взуття. Тут у відповідній атмосфері проходять уроки народознавства, що допомагають усвідомити майбутнім громадянам України «чиїх синів» вони діти, які звичаї побутували на їхній землі.
Сама навчилася читати
Виявляється, Марійка Мельничук сама навчилася читати. Йшла до першого класу грамотним дівчам. А нині – вже студентка.
– Ще тільки другий місяць у коледжі – призвичаююсь, – каже Марійка Мельничук. І ділиться планами на майбутнє. – Хочу займатися правничою практикою або журналістикою. Час покаже, як визначитися. Спершу я взагалі збиралася піти на медичний. Але вчасно зрозуміла: не моє. Отож після дев’ятого класу вступила до коледжу. А щодо знань української мови – це робочий інструмент. Як інакше?
І справді: уявімо юриста, який пише й розмовляє безграмотно. Чи журналіста... Звісно, мова людини свідчить про її інтелектуальний рівень, уміння визначити головне і другорядне, узагальнити. Саме про це поділилася роздумами Людмила Танасіївна Біловус, викладачка української мови коледжу, з якою мене познайомила Марійка.
Людмила Танасіївна доброї думки про свою студентку. І розповіла, що нині чимало проблем – навіть у студентів – із розвитком зв’язного мовлення, умінням переповісти текст, написати твір. Причина – переважно в тому, що молодь майже не читає, не вчиться висловлювати думки. Через те в коледжі доводиться наполегливо працювати з такими студентами. А щодо Марійки Мельничук, то вона зосереджена, активна на заняттях. І мова її свідчить про загальну культуру, якої, на жаль, нині багатьом бракує – навіть серед студентської молоді.
Я слухала Людмилу Танасіївну, і думала: приємно чути добрі слова про нашу юну героїню, та недобре, що інтелект нації падає через технічні новації. Мало би бути навпаки.
...Усіх вражень, зустрічей, розмов не переповісти за один раз. Кажу ж: відчувала себе велетенським кошиком, переповненим емоціями і побаченим. Чого варте фотографування в буковинському народному строї! Мене одягли у рясно вишивану бісером («цяточками») сорочку, горбатку (на зразок запаски), підперезали баярком, плетеним із різнокольорових ниток, накинули цурканку (безрукавку з білої вичиненої шкіри, підбиту хутром, так само рясно вишиту бісером). Відчула себе буковинкою. А скільки нових слів почула! А якими стравами пригостили Мельничуки: кулеша, перець ротунда, начинений грибами, чай із афин (чорниці). Сказав Василь Онуфрійович: йому щастить на білий королівський гриб гордуман, який тільки затятим грибникам на очі потрапляє.
Село Малятинці має поважний вік – 485 років. На цвинтарі прізвища трапляються різні: козацько-українські, польські, румунські. А єврейські – на пам’ятнику розстріляним фашистами в урочищі Вертіб.
Довго ще стоятимуть перед очима мальовничі краєвиди і хати, де на жердках під дахами сушиться кукурудза. Жовта-жовта, така ясна і весела, як осінь на Буковині.