Неоднозначне слово – приватизація
У приватизаційних бюро народу – тьма. Старші, молоді, зовсім літні – усі терпляче стоять у чергах.
Без нотаріуса не обійтися
У бюро приватизації житла Шевченківського району столиці біля кожних дверей – натовп: одні прийшли вперше, щоб з’ясувати, які потрібні документи для такої процедури, другі з’явилися вдруге із текою різних довідок. А треті вже біля фінішу – уточнюють остаточно дані і через 18-20 днів їм видадуть на руки свідоцтво про приватизацію житла.
Загалом, це дуже марудна справа, особливо потерпають ті, у кого вдома є тяжко хворі, які не можуть особисто поставити свій підпис. Саме цим переймається Сергій Іванович. Чоловік обурюється з приводу того, що обмеження на термін приватизації були незаконними і не дуже-то тішиться, що Верховна Рада таки схаменулася і подовжила його ще на два роки. «Відступати назад вже ніколи, – каже він. – Утретє сьогодні оббиваю цей поріг. Я вже мав здати документи минулого разу, але тут відмовилися завірити копію маминого доручення, вона лежача хвора. Мусив іти до нотаріуса».
Його сусідка у черзі Олена Іванівна раніше не бачила потреби у приватизації власної квартири. Та коли почула, що треба встигнути це зробити до кінця року, мерщій почала збирати документи.
– Як люди, так і я: стою вже хвилин 20, – каже. – І, напевно, ще стільки стоятиму. У черзі дізналася, що Верховна Рада подовжила термін приватизації – слава тобі Господи!
Податки чи вигадки?
Олег Володимирович стояв на східцях і розмірковував, займати чергу чи краще прийти завтра. Від мене він дізнався про рішення парламентарів і дуже зрадів: «Не буду стояти! Прийду місяців через 2-3, а то й пізніше. Відверто кажучи, мені не дуже-то хочеться приватизувати свою однокімнатну квартиру. І ось чому. Підозрюю, що влада змусить усіх приватизувати житло, а потім обкладе цю нерухомість податками. Від неї всього можна чекати. Мій товариш із Москви розповідав, що росіяни, особливо незаможні, повертають свої квартири назад у державну власність, бо не мають чим платити за них податки». Що й казати, далекоглядний чоловік Олег Володимирович.
Ганна Степанівна приїхала на вулицю Мельникова (а саме тут розташоване одне-єдине бюро приватизації житла на увесь великий Шевченківський район) із Нивок. І жахнулася з порогу, скільки людей у чергах. Та все одно зайняла й собі, адже почала вже збирати документи. «Ще раз треба іти у жек, – каже. – Там теж стовпотворіння. Закінчилися бланки у паспортистки, то мушу чекати цілий тиждень. Але вже як надумала приватизувати, то не зупинятимусь на півдорозі».
Під кінець дня народу прибувало. Я поверталася у редакцію і на східцях зустріла стареньку жінку, яку вела під руку молодиця: бабуся ледь ноги переставляла, та мусить, як усі чекати. Світлана Миколаївна Михайлова, начальник цього бюро, відмовилася щось коментувати, зіслалася на те, що журналісти для своїх репортажів чомусь обирають саме Шевченківське бюро, буцімто у місті немає інших. А в решти така сама ситуація: черги, подекуди ще більші, і в них записуються за талонами. Неоднозначно згадують збурені люди у чергах владу: від президента до депутата жодному сказаному ними слову вже не вірять. Яку чергу їм доведеться займати завтра?..