На відстані душі і серця
Мабуть, і з вами таке траплялося: запала якась мелодія у серце, і ви мугикаєте собі під ніс її день, другий, не знаючи справжньої назви, усіх слів, а подекуди авторів і виконавця. Саме так було із піснею, де є такий приспів: «Над Європою знову дощ, він усе розуміє, все…» Аж раптом я почула її не з ефіру, а у живому виконанні зі сцени чудовим дуетом «Простір музики» у складі Сергія Мороза та Ігоря Якубовського. Це не поп– і не рок, це – співана поезія у супроводі двох гітар. Сьогодні дует – гість «Вечірки».
Зустрілися, щоб не розлучатися
– Як я розумію, кожен із вас йшов своєю стежкою до пісні, а де ж і коли вони перетнулися?
І.Я.: – Я знав Сергія з 1991 року, з фестивалю «Оберіг», який відбувався в Луцьку. Поїхав туди, щоб заспівати своїх пісень і почути, що виконують інші. Сергій Мороз на той час був у складі дуету «Ас». Тоді ж поспілкувався із відомими українськими бардами Ігорем Жуком, Ольгою Богомолець. Але ми зустрілися та й розійшлися.
С.М.: – Ігореві пісні вперше почув у 1996 році: товариш дав мені його касету, мовляв, послухай, є ще один дивак такий, як ти. А потому мені зателефонували з телебачення і попросили взяти участь у передачі про романс. Ось тоді я їм порекомендував Ігоря Якубовського. Трохи пізніше запросив його до себе на передачу «Співочі діалоги». А тут, після передачі, за чашкою чаю ми з Ігорем домовилися про спільну роботу. Згодом, десь через півроку, пройшла перша репетиція, і ось так уже шостий рік працюємо в дуеті під назвою «Простір музики».
– Вас можна назвати бардами?
С.М.: – Слово бард – давньокельтського походження, до нас воно має опосередкований стосунок. Щоб стати бардом, у кельтів треба було вчитися 20 років і пройти спеціальний обряд посвячення. Барди не вживали алкоголю, не їли м’яса, вели смиренний, спокійний спосіб життя. Вони мали свій кодекс честі, подібний до заповідей Ісуса Христа, і порушення його каралося смертю. Ми ж скорше – виконавці авторської пісні, чи співаної поезії.
– Пам’ятаєте, яку першу пісню ви заспівали дуетом?
І.Я.: – Це була моя пісня на слова Богдана Лепкого «Рожевий квіте», яка увійшла до мого альбому «Спогад про дощ». Власне, я запропонував Сергієві створити альбом романсів, однак втілили цей задум нескоро – зустрілися лиш через півроку. Хоча жили начебто не так далеко один від одного: я – на Виноградарі, Сергій – у Боярці.
– Ви обидва музиканти по духу і за освітою?
С.М.: – Я закінчив фізичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка, родом – із Черкащини, із Корсуня-Шевченківського. Змалку любив співати, грав у шкільному ВІА. Відтоді вже 30 років не розлучаюся з піснею. І писати пісні почав, ще навчаючись у школі. Моя перша композиторська і поетична спроба «Вальс зимней любви». Для 12-річного хлопця, згодьтеся, дуже важлива тема.
І.Я.: – Гітара у моєму житті з’явилася, коли навчався у 6 класі, це була звичайна семиструнна, бо шестиструнні були доступнішими у місті, ніж у селі. А я родом із села Сороки на Тернопільщині. Тут починалася моя кар’єра музиканта – грав на сільських весіллях на іоніці, згодом освоїв баян, але до гітари завжди тягнувся. Зрештою купив собі за 6,50 крб. акустичну, а після й – напівакустичну, щоправда, вона мала дефект, але звучала цікаво. За освітою – музикант, закінчив культосвітнє училище і Київський університет культури. В училищі створив фольклорний гурт.
Щоб бути джерелом світла
– Вас можна не дуже часто почути по радіо, побачити по телебаченню, ваші пісні не набивають оскомини. Вони специ-фічні, без децибельного супроводу, без фонограми…
С.М.: – Ви говорите про шоу-бізнес. Шоу-бізнес – це не мистецтво, а спосіб заробляти гроші. А мистецтво – це спосіб збереження духу, чим ми, власне, і займаємося, або, точніше, намагаємося займатися. Ми не можемо, скажімо, співати у палаці «Україна», бо оренда цього концертного залу – 70 тисяч гривень в день. Для нас це непідйомна ціна. Ми – не шоумени. Ми ж прагнемо на своїх концертах створювати стан любові і радості, спокійний і романтичний, щоб бути джерелом світла і пробуджувати у серцях слухачів найкращі почуття.
Жанр авторської пісні – ексклюзивний. Нині він переживає свої не найкращі часи. Якщо у радянську добу це була єдина шпаринка, через яку можна було бачити творчу особистість на сцені (Б.Окуджава, В.Висоцький, С.Нікітін, О.Дольський і багато інших), то нині, коли цензура відсутня, а в суспільстві панує культ «золотого тельця», який фактично і керує всіма сторонами нашого життя, важко встояти (особливо молодим виконавцям) від спокуси служити цьому ідолу.
– Але ж тоді не було стільки фестивалів авторської пісні, як тепер, а про українську авторську пісню я вже мовчу...
С.М.: – Так, але в суспільстві була ідея світлого майбутнього, яка й живила тодішніх виконавців авторської пісні і наповнювала їх і змістом, і красою, і давала відчуття гармонії зі світом, чого немає нині. Але сьогодні вже є українська авторська пісня, що народилася на початку 90-х, як вибух, як пробудження національної самосвідомості. І це чудово.
– Добре, а що ще у творчому доробку дуету «Простір музики»?
І.Я.: – Маємо багато ідей, пісень, але не вистачає земного часу, щоб їх реалізувати. Не намагаємося народжувати глобальних широкомасштабних проектів. Зараз працюємо над альбомом інструментальної музики з посвятою його нашим бельгійським друзям, які запросили нас до себе на гастролі і де ми виступали на початку нинішнього року.
С.М.: – Нас дуже добре приймали у Бельгії. Люди не розуміли української мови, але відчували дух наших пісень.
– Вас засипали оплесками, квітами, сувенірами? До речі, що найчастіше дарують вам ваші шанувальники?
С.М.: – Звісно, квіти і книги, збірочки своїх поезій. Скажімо, Василь Слапчук, волинський поет-афганець, лауреат Шевченківської премії, подарував нам свої вірші. Один з них – «Свіча» – став піснею нашого репертуару: «Ховає полум’я свіча від поглядів і вітру, Тихенько капає печаль на місячну палітру. За павутинням – образи, під лавкою – образи…» – забув. Співати легше, ніж декламувати.
І.Я: – Бо коли співаєш, вірші сприймаються у комплексі. Бувало, що на сцені забували слова і доводилося щось вигадувати, творити «на ходу». Хтось, може, й здогадувався, але одне слово не змінить змісту.
– Вам, очевидно, проблемно видавати свої альбоми і спонсори не завжди відгукуються?
І.Я: – Буває по-різному. В основному, ви маєте рацію, мало хто поспішає ощасливити авторів і виконавців своєю спонсорською допомогою, але у мене був випадок, коли після концерту в одній із шкіл учителька допомогла мені знайти кошти для тиражування альбому моїх пісень. До цього часу згадую її з теплотою і вдячністю. Але це скоріше виняток, ніж правило, на жаль…
«Вечорова паризька зоря»
– Розкажіть, будь ласка, як народилася моя улюблена пісня про дощ над Європою.
І.Я: – Це моя пісня на слова поета Анатолія Тарана, на жаль, його вже немає у цьому світі.
– До речі, колишнього «вечірківця»...
І.Я: – Так. Познайомилися ми з ним у військовому санаторії, де я працював завклубом, а він відпочивав. Розговорилися, і я розповів про свої плани, а тоді саме працював над козацькими піснями, показав йому свої тексти. Він їх, звісно, розкритикував і взявся переробити. Ось із цього зав’язалася наша творча дружба. А «Вечорову паризьку зорю», саме таку назву має пісня про дощ над Європою, він мені подарував і, пророкуючи, сказав, що це має бути шлягер. Як зараз пригадую, зустрілися ми на Подолі, біля пам’ятника Сковороді. Тоді ж він прочитав мені ось ці рядки «Чому я кохаю, люблю всіх жінок, що на світі багато: то відлиті, немов з кришталю, то налиті шампанським на свято». Але з «Вечоровою французькою зорею» у мене не ладилося, і Толя наспівав перший рядок, я відштовхнувся від його ноти – народилася мелодійна пісня у стилі шансону. До речі, бельгійцям вона також дуже сподобалася.
– На тусовках часто буваєте?
С.М: – Ні, віддаємо перевагу зустрічам із друзями.
І.Я: – Багато часу йде на потребу душі. Щосуботи та неділі ходимо разом до церкви Бориса і Гліба. Отримали благословення її священика на творчу співпрацю. Ми близькі по духу із Сергієм, побратими.
Наша розмова у затишному кафе добігала кінця, коли раптом зазвучала пісня. «Це наша «Русалка», – по-дитячому стішився Ігор (пісня із альбому «Подих» дуету «Простір музики». – В.Б.). Я стала уважно вслухатися у неї, а мої співрозмовники підспівувати. Жаль, що гітари з собою на зустріч не прихопили. Може, тоді вийшов би невеличкий концерт?