Зіркова Зірчина родина
Як часто у суєті мирській, за буденною метушнею, за кучугурами дрібних, фальшивих цінностей, серед секонд-хендівських брендів, лже-героїв і псевдо-пророків, які обступають нас з усіх боків, ми не помічаємо, що живемо поряд із справжніми подвижниками, з лицарями духу і чину, на чесності й порядності яких, власне, і тримається і наша українська твердь, і наші чисті небеса. Врешті, наша правда, і навіть наша демократія. Сказане вище стосується і героїв цієї розповіді. Признатися, до недавнього часу я не здогадувалася, що прославлений тенор Київського оперного театру, народний артист України Степан Фіцич, автор телепроекту «Закрита зона» на «5-му каналі» Володимир Ар’єв, телеведуча програми «Відкрита зона» Наталка Фіцич і знана дитяча письменниця Зірка Мензатюк – члени однієї родини.
Зірка – ім’я і доля
Зірку Захарівну Мензатюк часто запитують: звідки в неї таке незвичне ім’я. На що вона щоразу дивується: та звичайне ім’я, і уточнює: для Буковини, для села з козацькою назвою – Мамаївці, під Чернівцями, де вона народилася, і яке дало українській культурі чимало визначних постатей, зокрема й народного артиста України Дмитра Гнатюка. Тут, де споконвіків витав дух лицарства і панувала українська пісня, побутує гарний звичай – називати дівчаток Калинами, Фіалками, Півоніями... А її, свою середульшу доньку, мама Марія і батько Захарій назвали Зіркою. Ніби хотіли засвітити зірочку у власній хаті, яка бачила стільки чорного лиха, над долею родини, яка пережила стільки горя. Водночас цим іменем усе-таки не буденним закодувати – на світло, добро і щастя – її долю.
Справді, з долі родини Зірки Мензатюк можна писати трагічну історію Буковини і всієї Західної України. Дід її по матері, Танасій Подільчук, був січовим стрільцем, у громадянську захищав Київ, брав участь у бою під Крутами, дивом зостався живим у бойні кривавій під Фастовом, влаштованій більшовиками, повернувшись на Буковину, заснував сільську «Просвіту», видавав своїм коштом патріотичну літературу.
Доля батька пані Зірки ще драматичніша. У юнацькі роки, за часів румунської окупації на Буковині, за патріотичні українські настрої був арештований і ув’язнений сигуранцою. Звільнили Захарія Мензатюка радянські визволителі, які прийшли на Буковину у червні 1940 року. Але ненадовго. Доки не знайшли у захоплених ними архівах політичної поліції попередніх окупантів – монархічної Румунії – списки українських націонал-патріотів. За цими списками сотні буковинських інтелігентів були вислані до Сибіру, у Воркутлаг. Серед тих, хто провів свою молодість у Воркутлазі, був не тільки майбутній тато Зірки Мензатюк, а й батько знаменитого композитора Володимира Івасюка, Михайло Григорович, родом із сусіднього містечка Кіцмань.
Писати вірші Зірка Мензатюк почала рано, ще школяркою, але так сталося, що журналістика потіснила поезію в її житті. Та, пропрацювавши 15 років кореспондентом «Радянської України», Зірка Мензатюк так само несподівано повернулася до творчості, вибравши чи не найскладніший жанр – літературу для дітей. Власне, усно складати казки почала ще тоді, коли була маленькою донька Наталочка. А оскільки донечка просила ще й ще розказати, то мимоволі змушена була вигадувати все нові й нові сюжети. Так народилися книжки «Тисяча парасольок», «Арніка», що вийшли у «Веселці». Однак особливо стимулювало казкову фантазію народження внучки Яринки. Спочатку з’явилися «Мільйон мільйонів сестричок», «Казочки-куцохвостики».
Але серйозно замислитися над проблемами дитячої літератури змусила поїздка до Парижа. Гуляючи вулицями французької столиці, була вражена, що... знає її більш ніж Київ, в якому живе понад 20 років. І знає – з літератури! Спробувала пригадати художні твори, де одним із персонажів був би Київ, і не пригадала... А хіба наш стольний град над Дніпром, матір міст руських, не вартий того, щоб його знали не лише ми, а й світ?!
От із цього запитання самій собі й народилася згодом книжка нарисів для малят «Наші церкви», які пройшли спочатку апробацію у журналі «Соняшник». А торік, коли пішла у перший клас внучка Яринка, львівське «Видавництво старого лева» несподівано видало і її «Київські казки», які вона писала з єдиним бажанням – зачарувати красивою і багатою історією української столиці не тільки юних киян, а й всіх дітей. Заради пізнання себе в контексті рідної історії. Зірка Мензатюк писала і пригодницьку повість «Таємниця козацької шаблі», що побачила світ у тому ж видавництві.
Співпраця із дитячими часописами «Малятко», «Соняшник», «Барвінок», «Веселочка» впевнила письменницю, що вибрала стезю правильну і праведну, бо ж як ніколи сьогодні наші діти потребують патріотичного духу, взірців красивої і гордої відваги, героїчних національних образів і символів, серед яких росла сама. Тим паче, бракує книжки, яка бодай на годину заступила б в очах дітей комп’ютер і телевізор.
Сьогодні Зірка Мензатюк впевнено і лагідно повертає нашим нащадкам рідну героїчну історію, відважних, добрих і мудрих національних героїв, моральні цінності і норми, врешті – генетичну пам’ять, просвітлюючи дорогу у велике життя.
Невже справді у імені нашому закодована доля, або світлі побажання і мрії наших батьків?
Дует на все життя
Вони зустрілися вперше у поїзді, коли поверталися після канікул до Львова: Степан Фіцич, студент Львівської консерваторії, зайшов у вагон на рідній станції в Коломиї. Красивий, гоноровий. Помітивши вродливу синьооку дівчину, заговорив до неї із впевненістю майбутньої знаменитості. І... осікся, отримавши відсіч гострословом майбутньої журналістки. Але цей іронічно-лагідний погляд... Він причарував найкращого тенора Львівської консерваторії на все життя, як світло далекої зірки...
Талант до музики Степан успадкував від обох своїх дідів, на честь яких був названий. Один, той, що по матері, був знаний на все Прикарпаття скрипаль. Так, із скрипкою під пахвою, єдиним своїм скарбом, і на заробітки поїхав до Америки, та зі своєю вірною соратницею і спочив від трудів земних. Другого діда Степана разом з двома його синами загнали совіти на другий кінець світу – до Сибіру, де вони всі троє і згинули, залишивши найменшого, Миколу, самому виживати при радянській владі. Батько виживав, як міг. Хоч і трудився в колгоспі, не покладаючи рук, але грошей на музичну школу для Степана не вистачало. На інструмент також. Тож син самотужки пробивав собі дорогу в світ музики. Його сильний, чистий, красивий тенор вперше помітили в армії. Звідти він вступив спочатку в музичне училище, а потім, і року не провчившись, до Львівської консерваторії, де йому взявся «ставити голос» сам Петро Кармелюк, народний артист України.
Степан Фіцич ще студентом з великим успіхом дебютував у Львівській опері в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм». А згодом репертуар молодого талановитого співака поповнився партією Андрія з опери М. Лисенка «Тарас Бульба», Іскри з «Мазепи» П. Чайковського.
Випускника Львівської консерваторії Степана Фіцича запросили до столичного оперного. Своєї української сутності він не приховував, навіть тоді, коли у складі всесоюзних оперних труп їздив у закордонні гастролі.
Особливо мав неприємності, коли під час гастролей у Великій Британії на зустрічі з Маргарет Тетчер представився українським співаком. А ще більші, коли, виступаючи у США, в одній з бібліотек розшукав повний клавір скороченої царсько-радянською цензурою арії Андрія з «Тараса Бульби» і потім виконав її вперше повністю на київській сцені...
У репертуарі народного артиста України Степана Фіцича десятки провідних партій з української і світової оперної класики.
Народний артист України, лауреат міжнародного конкурсу оперних співаків у Софії, улюбленець європейських меломанів Степан Фіцич гідно репрезентує українську національну оперу в світі. Він із тих українських оперних зірок, яких часто запрошують провідні світові оперні театри. На Фіцича «йдуть» у Берліні, Відні, Стокгольмі, Парижі. А у ці осінні дні його чарівний голос в опері «Турандот» Дж. Пуччіні слухає Японія, яка святкує рік України.
У кожного своя зона свободи
Коли ті, хто знає, що молоді популярні телеведучі Наталка Фіцич і Володимир Ар’єв – дочка і зять подружжя Фіцичів, дивуються, як це їм удалося виховати таку зіркову зміну, пані Зірка відповідає, що Володимира таким виховали його батьки, інтелігенти і патріоти доброї козацької закваски, а щодо Наталі – то росла вона не тільки в любові, а й з відчуттям свободи творчості й вибору. Перші уроки громадянської мужності вона отримала ще школяркою, коли ходила на Хрещатик підтримувати студентів, які голодували на знак протесту проти режиму в особі прем’єр-міністра Масола. Саме там, на Хрещатику, вона, як і її покоління, зрозуміла, що за власну свободу, державу і демократію треба боротися.
Усвідомлення цього і привело після школи Наталю Фіцич до інституту журналістики КНУ. Вона свідомо обирала професію, в якій основними і визначальними критеріями є громадянська позиція і совісна творчість. Тож не дивно, що Наталя, уже знаний репортер, пішла із такими як сама максималістами з телеканалу «1+1», коли його керівництво за вказівкою згори заборонило транслювати події з Помаранчевого майдану взимку 2004-2005 років. Пішла в нікуди, точніше, щоб піднятися ще на одну сходинку громадянської зрілості.
Сьогодні вона разом із Володимиром Ар’євим – керівники і продюсери відомої своєю мужністю агенції «Закрита зона», передач якої на «5-му каналі» чекає чи не вся Україна.
Але найвизначнішим поки що їхнім спільним твором став фільм «День сьомий» – про Помаранчеву революцію, таку, якою її сприйняла прогресивна молодь. Незабаром подружжя повезе фільм на Берлінський кінофестиваль як доказ того, що є і нова Україна, а в Україні є і кіно чесне, і чесна журналістика.
Наталка і Володимир – представники того покоління, яке вже прийшло, щоб підставити плечі українській державі.