Садовський на сцені та в житті
Глядачі, які бувають у Київському академічному театрі оперети, певно ж, не всі знають, що саме в цьому приміщенні (тоді Українському народному домі) видатний актор, режисер Микола Садовський 1907 року заснував перший український стаціонарний театр у Києві – Театр Миколи Садовського.
Цього року мистецький світ відзначає 150-річчя корифея сцени – Миколи Садовського. Із цієї нагоди й презентували документальний роман «Садовський садить сад – з Марією і без...» відомого письменника Юрія Хорунжого.
Так навмисне було задумано: презентація книжки відбулася на завершення Міжнародного фестивалю моновистав «Марія», присвяченого першій народній артистці України Марії Заньковецькій, яка долею-драмою пройшла не лише через театральне життя Садовського, а й через його серце – коханням драматичним, мінливим…
Садовський покликав пані Марію на велику сцену, розгледівши її незвичайний талант, покликав із Петербурга, від чоловіка-офіцера, до українського театру, якого тоді, по суті, не існувало. Бо ж, знаємо, царським указом було заборонено навіть мову українську. Але Садовський відчув той час, після революції 1905 року, коли трішки послабився тиск на українське слово… Разом із Марією Заньковецькою 1906 року заснував у Полтаві мандрівну трупу, через рік осіли в Києві, аби світло рампи тут променилось постійно.
Письменник Юрій Хорунжий дає можливість читачам осягнути всю багатогранність бурхливого життя Миколи Садовського. Він був і талановитим письменником, мемуаристом. Як захоплююче написав спогади про російсько-турецьку війну 1877 – 1878 років, у якій брав участь і одержав
Георгіївський хрест за хоробрість.
У книжці Хорунжого – й мало відомі матеріали про період, коли Садовський повернувся з еміграції 1926–1933 років. Письменник опрацював багато його листів, що зберігаються в меморіальному музеї Марії Заньковецької в Києві, також – архівних матеріалів. Багато чого довідався Хорунжий від племінниці тієї жінки, в якої жив Садовський, повернувшись із еміграції.
Корифей української сцени був знайомий, спілкувався з багатьма видатними людьми України того часу – Михайлом Грушевським, Павлом Скоропадським, Володимиром Винниченком, Лесем Курбасом. Все те відображено в книжці. Письменник, маючи багато фактів, подає психологію Миколи Садовського – його риси української вдачі – гонорового й водночас добродушного, різкого й ніжного та щирого… Вродливий, гарно співав, танцював. Садовського любили і він любив. Та найбільшим його коханям була Марія Заньковецька. Коханням непростим. Вони то сходилися, то розлучалися. Були неперевершеним дуетом на сцені.
Садовський знявся у головній ролі у фільмі «Останній лоцман». Цікава подробиця: зіграв сам, без каскадерів.
Режисер, керівник театральних колективів, Микола Садовський пройшов через стільки рифів і особисто-сердечних, і з колегами в театральних трупах. Ніс від людей і в люди українське слово, народний театр.
Згідно з останніми даними, зауважує автор, саме 13 грудня (за новим стилем) Миколі Садовському виповнюється 150 років від дня народження.
Але, на жаль, в Україні не заплановано урочистостей з цієї нагоди на державному рівні. Тож Юрій Хорунжий, завершивши книгу, звернувся з листом до Президента України й до Кабінету Міністрів. Відповідь, яку одержав з міністерства культури й туризму за підписом директора департаменту мистецтва і регіональної політики В.Бачинського, м’яко кажучи розчарувала: мовляв, план роботи на 2006-й рік Мінкультури було сформовано в грудні 2005-го, а до того ніяких пропозицій від Спілки письменників щодо святкування ювілею Садовського не надходило. Ось так! Ніби письменники в першу чергу, а не діячі культури, повинні ініціювати відзначення корифеїв театру.
Та все ж Юрій Хорунжий не зупинився, вирішив звернутись безпосередньо до керівництва Театру оперети, на сцені якого спалахнула зірка Театру Миколи Садовського. Щоб все ж організувати ювілейний вечір. Може, актори відгукнуться, може, спонсори-патріоти знайдуться.