Квітне родове дерево
Київський міський центр сім’ї «Родинний дім» щороку проводить фестиваль традиційної культури родини «Родовід». А оскільки жовтень – родинний місяць: пора оглядин, сватання, змовин, заручин, весілля, то саме восени Мирослава Ковальчук, як добра господиня і чудова мати, скликає київські сім’ї на заключний етап фестивалю. На гостину до неї цьогоріч прийшли батьки з дітками, онуки з бабусями та дідусями, брати із сестрами, тітки й дядьки із небожами. А скільки всіляких гостинців принесли! На фестивалі були представлені родини-переможці у номінаціях: дерево роду, сімейна страва, традиції та захоплення у домі. І кожна намагалася продемонструвати свої найкращі духовні цінності, родовий архів, прабабусині рушники і вишиванки, наче щойно вийняті із старовинних скринь, пожовклі від часу фотографії і сьогоднішні кольорові світлини, на яких щаслива сім’я – від батька до сина. Відчувається, як бережно плекають свої розлогі з широким листом генеалогічні дерева українці, як свято шанують бабусину ікону, батьків портсигар, дідові ордени та медалі, здобуті у боротьбі за волю і кращу долю України.
Із порога палацу, де проходив фестиваль, я запримітила розкішні вишиванки, рушники, портрет Кобзаря, ікону Богородиці, серветки, барвисті концертні костюми – усе в одному стилі, як з’ясувалося, поліському. І дуже зраділа, що зустріла своїх земляків із Рівненщини – велику дружну родину Шинкарів. На фестиваль приїхали діти, зяті та онуки Миколи Адамовича і Марії Петрівни Шинкарів. Старенькі не змогли добратися до Києва, але їхня присутність незримо тут відчувалася: онуки тримали в руках весільне фото діда й баби, таких молодих та красивих, і розповідали справжні легенди про їхнє кохання.
– Наш прадід Петро заправив за свою доньку Марію велику ціну – вола, – розповідає середульша Аліна. – Так і сказав: «Віддай, Адаме, вола, то видам заміж свою Марію за твого Миколу». Бідоласі не залишилося нічого робити, як виконати його умову, бо ж Микола дуже любив Марію. І народила вона йому четверо дочок і одного сина, також Миколу, красивих та роботящих й до пісні небайдужих.
Справді, талантами Шинкарі не обділені: усі голосисті, наче мама, котра, бувало, як заспіває, то пісня її бринить на краю світу. А батько неабиякий майстер: коваль на всю округу, сам тракторця змайстрував, ще й рибалка завзятий. Дідові окунці та карасі до смаку і дітям, і дев’ятьом онукам.
– Скільки вас буде разом, якщо зібрати всіх докупи за одним столом? – запитую найстаршу доньку Людмилу Миколаївну, яка мешкає у місті Кузнецовську. – І чи вистачить всім місця за отим столом?
– Напевно з півсотні набереться. Рід наш великий та славний. А стіл у маминій хаті великий, засланий вишитою скатертиною. Любов до вишивання нам усім мама передала. Найчастіше збираємося, злітаємося з усіх-усюд до рідного порога на великі свята, Різдво та Великдень, і коли час садити й копати картоплю.
– І чим же частує вас ненька?
– Коронними стравами: галушками, але не простими, а з маком, сиром, картоплею, смачною бараболею – о, на це у неї вистачає фантазії. А тоді заводить улюблену пісню: «Летіла зозуля». Ви її сьогодні почуєте, будемо виконувати під акомпанемент бандури, маємо свій квартет і тріо, і дует.
Людмила працює у музичній школі, а в душі вона поетеса і композиторка. Тож у репертуарі Шинкарів є свої власні пісні. Не можна відвести очей від їхніх концертних строїв: що не костюм, то ексклюзив. І навіть своє родове дерево вишили – квітуче, із широкою кроною і міцним корінням. Таке не зламає найлютіший буревій!
Це одна з родин-переможниць, а всього їх було дев’ять: Вівчарюки, Головацькі, Тарани, Коротухи, Самойлови, Колесники, Маньковські, Дацишини. І у кожної – свої родові святині та цінності, свої легенди і свої пісні, які передаються від покоління до покоління. Ці унікальні перлини вони свято бережуть у своїх серцях і примножують своїми славними ділами та вчинками. Отже, немає і не буде переводу нашому славному українському роду.