Краків, друга половина 60-х
То був нині далекий 1966 рік. Тодішня Польська Народна Республіка широко, навіть із помпою відзначала 1000-ліття своєї держави і більшість країн на європейському континенті була якось причетна до тих польських урочистостей.
Працюючи директором київської СШ № 148, я взяв участь у всеукраїнському конкурсі «Біля карти братньої Польщі», оголошеному «Вечірнім Києвом», Українським товариством дружби й культурних зв’язків із зарубіжними країнами та Українським відділенням Товариства радянсько-польської дружби. У підсумку двох турів посів перше місце й отримав безплатну туристську путівку до країни-ювілярки.
І от спекотного серпня я вже в Кракові. Скільки туристського люду із усього світу Європи! Кожен керівник групи намагається якнайоперативніше «роздобути» польського екскурсовода, тобто «пільота», щоб повести своїх співвітчизників залами королівської резиденції у Кракові. Мимоволі спостерігаю цікавий, навіть унікальний, у нашому тоді «совківському» розумінні випадок. Трапилося б щось схоже в межах Союзу – нашили б ярликів «націоналізм», «безкультур’я», «хамство». До групи туристів із Чехословаччини підходить такий жаданий екскурсовод, вітає посланців сусідньої країни з прибуттям на землю тисячолітньої Польщі і, звичайно, продовжує розповідь чеською мовою. До цієї групи і я пристав, із інших були лише угорська, болгарська та французька. Раптом із гурту вже «моєї» групи хтось з високо піднесеною рукою промовив:
– О промінуті! Сме словаці! (Наші вибачення. Ми словаки!)
Польський екскурсовод вибачається і повертається до бюро обслуговування. Незабаром з’явився інший гід зі знанням словацької мови.
Уявляю подібну ситуацію з туристською групою десь із української Наддніпрянщини. Коли б хтось заікнувся, що хотів би чути пояснення українською, своїми ж був би обізваний націоналістом або хтось нетерпляче кинув би: «Да пускай говорит!»
І позаздрив я тоді словакам. Заздрю й тепер. П’ятимільйонний народ, що пережив майже тисячолітнє угорське панування, зберіг свою мову, культуру, звичаї і свою національну гордість. У складі ЧССР став на ноги, а 1993 року, здобувши незалежність, семимильними кроками поспішає під цю загальноєвропейську парасольку, де його і рука білокам’яної не достане. А в нашому парламенті й досі дискутують, чи потрібна Україні та Європа? Чекають нових Крут...
Отже, 1966 року для представників тоді чотиримільйонного словацького народу знайшовся спеціаліст, а для нас, посланців сорокашестимільйонного люду України, засновника і члена ООН, ЮНЕСКО, ряду інших міжнародних організацій, не знайшлося перекладача не лише на краківському Вавелі, але і скрізь по містах Польщі, тобто у Варшаві, Вєлічці, Освенцимі, Вроцлаві, в екскурсії на гору Снєжку... Я звернувся там же на Вавелі до бюро обслуговування іноземних туристів. З’ясувалося, що все дуже просто: московський «Інтурист», підписуючи з польським «Орбісом» договір на кожен наступний рік, не обумовлював таких вимог, які приватно висловлював я. Обслуговування всіх народів СРСР – «од молдованина до фінна» – проводилося лише мовою «старшого брата».
Та поїздка сповнена безліччю вражень. Пам’ятається, якось ідемо вечірнім Краковом – більша частина нашої групи. Ще в Києві ми пройшли усілякі інструктажі, щоб, боронь Боже, прогулюватись самотньо містом та ще у вечірню пору. Раптом на нашому шляху з’явилася француженка, котра, зрозуміло, такого інструктажу у Парижі не проходила:
– Месьє, як пройти до Яґеллонського університету?..
Я й рота не встиг відкрити, як мене випередили «малороси» з КІБІ:
– Мы не знаем, мы русские…
Француженка, розчарована, мабуть, таки пішла шукати українських.., котрі орієнтуються і у французькій, і у розташуванні інституцій у Кракові.
Розповідають, що ситуація у справі обслуговування українських туристів не змінилася і нині, коли Україна здобула свою незалежність, стала самостійним політичним організмом у Європі. Частині українських туристів і далі «всё равно», а полякам так зручніше: підготовлена ще за Ярузельського гвардія перекладачів і далі слугуватиме для потреб туристів «від молдаванина до фінна»...
Іван ПАСЕМКО, член Міжнародної науковокоординаційної ради з проблем українознавства