Лебідонька
Ця історія розповідається не вперше. Мабуть, колись вона ляже в основу добротного мелодраматичного сценарію зі щасливим закінченням. Передбачаю, що прискіпливий читач скаже: вигадки, кіно та й годі. Кіно ще нема, а щемлива життєва правда є, бо написана долею – найвправнішим сценаристом. А мені захотілося її розповісти по-своєму, із власним емоційним присмаком.
Олена
Як часто із нами по-злому жартує час. Цьогоріч був у Конотопському районі на Сумщині, мабуть, що й поряд із Бочечками, але якби ж хоча б на тиждень раніше почув про тамтешню родину Заболотьків, неодмінно напросився б в гості.
…Олена ще малою дитиною перестала ходити самостійно: напасть-хвороба підкосила дівча ще в другому класі. Не змогли ні знані лікарі, ні хвалені-прехвалені бабки-знахарки прогнати з тіла спинальну міотрофію. Як воно й буває, біда переіначує життя на свій лад. Олексію Івановичу, колгоспному інженеру, після сімейної ради довелося змінювати дуже добру на той час роботу і проситися до школи. Вирішили з Катериною, що донька повинна вчитися, як і всі її ровесники. Тут принаймні дві переваги: знання краще засвоюватиме і не буде ізольованою від дітвори. Отож вчилася, як усі, але до школи діставалася не як усі – їздила. Правильніше – батько або мати велосипедом привозили і додому забирали. Аби Оленка комфортніше почувалася, і молодшу Люду віддали в той же клас.
Лихо здружило дівчаток, зробило їх нерозлучними. Але після закінчення школи однокласники, а за ними й сестра залишили село, ставши на поріг дорослого життя. Докотився до нього й інвалідний візок. Але особливої радості Оленці те не дало. Знову ж таки, на відміну від однолітків, їй знайти своє місце в дорослому житті виявилося значно складніше. Але знайшла.
Ось як про це розповідає Таїсія Святенко, котра добре знає Олену Заболотько по університету «Україна».
«Олена почала шити. Спочатку для себе. Оскільки не могла отримати кваліфіковану пораду й спеціальної літератури не мала, – кроїла навмання. Одну сукню могла шити півроку, зате виходила вона бездоганно. Потім почала обшивати своїх подруг, а згодом про її талант дізнався увесь район. Одночасно Олена прославилась і як культорганізатор і автор щирих віршів та роману про своє життя, які ще чекають на видавця. Її почали запрошувати на заходи в район, і дівчина зрозуміла, що потрібна людям. Це надавало їй сил, упевненості, натхнення, оптимізму, які вона в свою чергу щедро дарувала оточуючим.
У 2001 році в Конотопському дитячому будинку-інтернаті для дівчаток побувала німецька делегація із Мюнхена. На честь гостей влаштували показ мод, на якому старшокласниці продемонстрували оригінальні вироби Олени Заболотько. Члену делегації, директору Баварської земельної школи Берту Меллеру, так сподобалася одна із суконь, що попросив молоду кравчиню на інвалідному візку пошити таку саму для його дружини. Із цим замовленням вона справилася блискуче. Під час тієї зустрічі з Оленою познайомилася Наталя Попова, головний спеціаліст Міністерства праці та соціальної політики.
– Молодець, – щиро похвалила вона. – Ти обов’язково повинна вчитися! – І запропонувала вступати до щойно відкритого Університету «Україна», де навчається молодь з особливими потребами. Нині Олена – одна з найкращих випускниць заочного відділення факультету економіки та менеджменту.
Із якихось пір Олену не лише ноги – й серце перестало слухатися. Такими мріями спокушало, що часом сама себе картала: «Спустися, дівчино, на землю, у свій візок!» А їй, кого доля «нагородила» тим, що називають «особливими потребами», нічого особливого й не хотілося. Тільки звичного для жінки – кохання, сім’ї, дітей. Вимріювала те й у віршах.
Ти десь у літі,
я тебе чекати мушу.
Ти принесеш
з собою дощ,
тепло і квіти,
І перестануть
за вікном сніги біліти.
А поки Оленині мрії виколисувалися, сестрині ставали реальністю.
Люда
Молодша Заболотько подалася до Києва і після навчання непогано влаштувалася – в одному із модельних агентств. Якось вона супроводжувала сестру, котрій виділили санаторну путівку в Слов’янськ, і там закохалася. Зустріла судженого… у візку. Люда викочувала сестрину коляску із ліфта, Володя в’їжджав. Їхні погляди зустрілися – і все. З цього моменту долі обох зробили крутий поворот: назустріч одна одній. Люда від несподіванки не могла отямитися і одразу призналася сестрі у виборі свого серця. Отож, двох днів знайомства виявилося достатньо, аби закохані з першого погляду зрозуміли: це серйозно й назавжди. Уже вони одне без одного не зможуть.
Кажуть, справжня любов сліпа. Інколи це дуже добре, коли бачиш тільки очі, й вони тобі розказують більше найдобірніших слів. Коли відчуваєш, що серця б’ються в унісон, все інше вже другорядне. Навіть те, що твій коханий ніколи не запросить тебе до танцю, не пройдеться з тобою під руку, не запропонує лижну прогулянку…
Не тільки по-справжньому мудрі й великосердечні люди здатні зрозуміти, що фізичні вади людини не перешкода подружньому щастю. Те легко збагнути й повінчаним любов’ю. До того ж, для Людмили рівноцінне сприйняття інваліда у візку давно є природним, бо росла з такою сестрою. Знає, той, хто обділений фізично, зазвичай винагороджений Господом душевно.
Те ж і з батьками. Їх не злякало, що відтепер у родині буде двоє «візочників», двоє «з особливими потребами». Вони раділи, що донька зустріла своє щастя, бо ж скільки онде мають струнких та високих, але світом нудять…
А Володимир виявився наполегливим – працьовитим і підприємливим. Чоловіче завдання знав чітко: що б не було, треба забезпечити сім’ю. Вже купили будиночок у Конотопі і тепер подружжя Григоряків живе там.
Олена
У цій історії багато щасливих неймовірностей, але одна таки справді фантастична.
Важко сказати, чим вона займалася – може кроїла чергову сукню, може римувала нового вірша – в ту годину, коли в далекому Херсоні нудьгував Сашко Лебедєв. Щоб якось розважитися, почав гратися мобільником: набирав навмання номери телефонів, які відповідали датам народження родичів і знайомих. На один із його дзвінків у конотопських Бочечках відгукнулася Олена Заболотько. То був її номер телефону. Коли почув приємний дівочий голос, вибачився. Сказав, що помилився номером, але закінчувати розмову не хотілося.
Після цього на Олену посипався град дзвінків та «есемесок» із Херсона, було й по кілька на день. Говорили про все на світі. Якщо сестра закохалася з першого погляду, то в неї, в Олену, Сашко закохався, можна сказати, з першого звуку, один раз почувши її голос. Коли розповіла про свою біду, дзвінки не припинилися. Сашко не вірив в її зізнання. Може, думав, що в такий спосіб Олена хоче його віднадити.
А одного дня, зателефонувавши, майже пошепки від хвилювання сказав:
– Сонечко, вийди на вулицю, там на тебе чекає сюрприз.
Не вийшла, а виїхала. Сюрпризом був він. Приїхав без попередження і ховався за ворітьми. Переконався у тій гіркій правді «на колесах» – не підкосилися ноги, не дав дьору.
Його приїзд зчинив справжній переполох – треба ж гідно прийняти несподіваного гостя. Жіноцтво запрацювало на кухні, а Сашко взявся одразу ж допомагати Олексію Івановичу по господарству.
31 грудня у родині Заболотьків не лише зустрічали новий 2006-й рік, а святкували народження нової сім’ї – Лебедєвих. Сашко залишив свій Херсон, роботу кухаря в престижному ресторані й оселився в Бочечках. Ось-ось і родини святкуватимуть.
Те, що Оленка намріяла, справдилося. І враз забулося те, що тяжіло над нею довгі роки, оті «особливі потреби». Неходяча? Ну то й що?! Вона тепер здатна літати, бо крила їй дало кохання, упевненість – щастя. Вона нині не просто Лебедєва, а Лебідонька.
Здавалося б, як мало потрібно для щастя і водночас як багато – справжню людину. Оленка часом жартує, що ніколи не була обділеною увагою чоловіків – все життя вони носили її на руках: в дитинстві батько, в школі – однокласники, тепер – коханий. Чи багатьом таке випадає?
…Не вірте, що щасливі закінчення бувають лише у казках. І в нашому житті, у нашому суворому часі щастя можливе.
* * *
Але й у щасливих життя без повсякденних клопотів не буває. Олена Лебедєва все ще виношує заповітний намір відкрити власне ательє в Конотопі. Багато для цього має: талант кравчині, визнання його, вищу освіту. Одного бракує – приміщення. Можна пригледіти в місті хатинку, але щоб купити її та дати лад, грошей та й грошей треба. Необхідна допомога добрих людей. Може, спільно, толокою, й допоможемо молодій сім’ї? Отож, кошти можна перераховувати на рахунок благодійного фонду.
Банківські реквізити:
Конотопський благодійний фонд для тяжкохворих дітей та їхніх сімей «Серця любові», р/р №2600303520115 в АКБ «Правекс-Банк» м. Києва, МФО 321983, код ЕДРПОУ 26376903. Призначення платежу: Благодійна допомога для Лебедєвої Олени Олексіївни.
P.S.
Цю історію про чудових людей розповіла мені Таїсія Святенко, котра особисто переймається проблемами молодого подружжя, тому з повним правом беру її у співавтори. Коли верстався номер, вона повідомила, що днями в одному з київських пологових будинків Олена народила хлопчика. Мати й немовля почуваються добре. Щиро вітаємо!
Анатолій ЗАДОРОГА, Таїсія СВЯТЕНКО