У Савченка навчитися можна
Якби Ігор Савченко був живий, то йому сьогодні виповнилося б 100 років. А мені здається, що останній раз його бачив нещодавно. Та насправді це було влітку 1950 року, за кілька місяців до його надто передчасної смерті. Він помер у 44 роки. Перший свій фільм поставив у 25 літ. Тобто за дев’ятнадцять років свого кінематографічного життя Ігор Андрійович поставив дванадцять повнометражних фільмів.
Що казати? Стати у перший ряд українського кіно в часи, коли поряд творив геніальний Олександр Довженко, – це ознака величезного таланту. Слід додати: якщо Довженко творив для вічності, то найкращі фільми Савченка мали шалений глядацький успіх. Я й тепер не можу без захвату дивитися його «Богдана Хмельницького». І забезпечив успіх фільму не так сценарій Олександра Корнійчука, як режисура Ігоря Савченка. Драматургія Корнійчука була перевантажена ідеологічними викрутасами. А у фільмі їх майже не помічаєш, бо захоплюєшся грою геніальних акторів (Микола Мордвинов, Борис Андреєв, Дмитро Мілютенко, Михайло Жаров) і чудово побудованими мізанкадрами, чітким ритмом і високою якістю зображувального вирішення фільму.
Мені цікаво дивитися цю стрічку й тому, що в ранньому дитинстві моя тітка приїхала з підполтавського села до своєї подруги на Київщині і взяла мене з собою. А там саме знімався «Богдан Хмельницький». І, зрозуміло, ми пішли подивитися на зйомки. Там мене, маленького, білявенького, побачив асистент Савченка і поставив у кадр поводирем сліпого кобзаря. Тепер, скільки не намагаюся знайти себе у фільмі, ніяк не можу. Але цей випадок у моєму житті зіграв неабияку роль.
Після війни вже, здається, у 1949 році, я був із батьком у Києві. Хтось зі знайомих письменників, що товаришував із Савченком, привів мене на Київську кіностудію і сказав Ігореві Андрійовичу, що я, так би мовити, «знімався» в «Богдані Хмельницькому». Великий режисер поставився до мене приязно. Потім зустрічалися з ним ще кілька разів. Я був зовсім молодий і, на жаль, ніколи не записував змісту бесід із видатними людьми, з якими мав честь спілкуватися. Ігор Андрійович розповідав про юність у Вінниці й життя у Баку, де він керував театром робітничої молоді.
Через два роки по смерті Савченка до Харкова, де я жив, приїхав його учень Олександр Алов набирати кандидатів для вступу до Всесоюзного державного інституту кінематографії. Треба ж було статися, що мій приятель Анатолій Брусиловський, який хотів навчатися на художньому факультеті цього інституту, прийшов до нього на співбесіду, а мене взяв із собою для моральної підтримки.
Після закінчення співбесід Алов вийшов у коридор і впізнав мене, бо бачив біля Савченка під час зйомок «Тараса Шевченка». Найсмішніше, що не я виявив бажання навчатися у ВДІКу, а він сам запропонував мені. На той час я туманно уявляв собі, що таке режисура, але добре фотографував і пристойно малював. І тому мене направили на операторський факультет, із якого через рік перейшов на режисерський.
Навчався я у блискучого педагога Сергія Герасимова, пройшов практику в геніального Олександра Довженка і мав з ним, можна сказати, дружні стосунки. Але, якщо бути правдивим, то вважаю себе учнем Ігоря Андрійовича Савченка.
Мені завжди муляло: чому кіношедеври зроблено так, що їх важко сприймає широкий глядач? І навпаки: чому дуже часто (майже завжди) фільми, що мають шалений попит у глядачів, з погляду мистецтва є повним непотребом, про який нецікаво й говорити? Адже перше зовсім не заперечує друге. Можна ж робити дуже цікаві для публіки фільми на високому художньому рівні. До того ж я бачив такі приклади і в світовому, й у радянському кіно. Одним з таких прикладів був фільм Савченка «Богдан Хмельницький». Це, мабуть, найпрофесійніший фільм радянського кіно передвоєнних років. Та, чесно кажучи, і повоєнних.
У Ігоря Андрійовича було кілька блискучих учнів – Сергій Параджанов, Алов та Наумов, Марлен Хуцієв. Але я, хоч безпосередньо не навчався в нього, мабуть, був послідовнішим за них.
Хоч як це дивно, всі, хто пройшли у нього навчання, обрали зовсім іншу творчу дорогу. Об’єднувало їх із майстром лише надзвичайно прискіпливе ставлення до своєї професії. Їх можна звинуватити в чому завгодно, тільки не в непрофесіоналізмі.
І це гарний приклад для режисерів сучасного українського кіно. Безумовно, воно мало і має певну кількість обдарованих і дуже обдарованих людей. Та майже всі їхні фільми розраховані, як казав один гуморист, на «тонку плівку інтелігенції». Такі фільми, зрозуміло, теж потрібні. Але кінематограф як галузь без широкого кола глядачів просто не може існувати.
Уроки Довженка для нас дещо символічні, бо геніальності не навчиш. А от уроки Савченка надзвичайно актуальні, бо професії навчитися можна. Але треба тверезо поглянути на тих, хто вчить. Досить часто це роблять люди, які дуже поверхово знаються на режисурі, бо й самі навчалися в таких же «приблизних» учителів.
От і виходить, що в нашої обдарованої режисерської молоді на гарні короткометражки вистачає сил, а їхні повнометражні спроби почасти закінчуються якщо не творчою, то глядацькою поразкою.
Перефразуючи поета, хочу додати: генієм можеш ти не бути, а професіоналом – зобов’язаний.
Тому нашій режисерській молоді треба брати приклад саме з професіонала найвищого ґатунку Ігоря Савченка.
Олександр МУРАТОВ