Кожен нещасний по-своєму
Найсолоніші у світі сльози – дитячі, а найгіркіші – жіночі. Серце кров’ю обливається, коли бачимо, як плаче дитина, і розколюється навпіл від жіночого ридання. І хоч довкола, здавалося, мир та спокій, а приводу для жіночих сліз у нашому житті доволі. Їх, слабку стать, можуть нізащо принизити, образити, а то й підняти на них руку. Таке поняття, як насильство над жінкою – психічне, фізичне, моральне, сексуальне – на жаль, має місце в нашому сьогоденні. Бідолахи ховають образи у собі, у своєму домі, як тільки можна терплять наругу над своєю людською гідністю, не наважуються, як мовиться, виносити сміття із власної хати. Інколи так мовчки живуть, роками, до сивин, бо не відають, де можуть знайти розраду, хто їх може вислухати, поспівчувати і допомогти вийти із загрозливої ситуації. У Києві упродовж кількох років діє «телефон довіри» при міському Центрі роботи із жінками, де кваліфіковані спеціалісти – психолог, психотерапевт і юрист – надають безплатну допомогу тим, хто потерпає від насильства у сім’ї.
Коли терпець увірвався
Психолог – Юлія Ноль щодня вислуховує стільки людських сповідей, що можна лише подивуватися, як така молода тендітна жінка встигає перейнятися кожною долею і дати рекомендацію, підказати шляхи виходу із тієї чи тієї критичної ситуації.
– Справді, сім’ї однаково щасливі, а нещасна кожна по-своєму, – каже пані Юлія. – Але, хоч і прикро, а нещасних нині дуже багато. Щодня до нашої служби довіри телефонує по 20-30 пацієнток і в кожної – свій біль, своє горе, свої сльози. Переважно благають допомогти ті, хто вже немає сили терпіти знущання, ґвалтування рідного чоловіка. Але досить часто від їхнього імені звертаються, так би мовити, посередники: подруга, сестра, мати, тітка.
Світлана зателефонувала найпершою, із самого ранку, і просила, аби підказали їй, як знайти управу на батька, котрий сидить на материній шиї та ще й знущається над нею. А вона терпить, бо, як каже, усі жінки терплять у їхньому селі і її чоловік – не найгірший у світі, коли тверезий, то й лад дасть у домі, та коли вип’є, усі розбігаються хто куди з хати. Ось так і живе нещасна у вічному страху – боїться вигнати, бо що ж люди в селі скажуть. Б’є – мабуть, що любить?.. Донька не може збагнути таку її терплячість, заради чого вона це робить, для кого потрібна така сім’я, де немає взаємоповаги?
– Я попросила, аби нам зателефонувала мати, – каже пані Юлія.
Щоб їй самій розкрити очі на її ж проблеми і разом шукати з них вихід. Але не дочекалася. Що ж, бути приниженою, скривдженою – це її власний вибір.
А ось Лариса не лише зателефонувала, але й прийшла на прийом до психолога, бо жіночий терпець таки увірвався. У неї своя біда: чоловік завів собі коханку, малолітню доньку налаштовує проти матері, а її саму виганяє із квартири. Жінка не може збагнути, коли вона стала нелюба своєму коханому. Він – дальнобійник, завжди в дорозі і завжди при грошах, а її мав за слухняну, піддатливу дружину, яка повинна сидіти вдома серед горщиків, виховувати дитину. Довчитися в інституті не дозволив, заборонив віддати доньку до дитсадка, мовляв, ти краще із цим впораєшся. І вона змирилася з його вимогами, покірно виконувала всі його забаганки, ще б пак, адже була фінансово залежною від нього. Одноманітні сірі будні перетворили красиву жінку на таку собі сіру мишку, яка навіть забувала глянути на себе у дзеркало. Вона знехтувала прописною істиною: і жінка має любити себе саму. Ось і опинилася в скрутній ситуації: стала нелюбою чоловікові, доньці, яку татко підкупив дорогими гостинцями та всілякими потураннями, і тому її, як непотріб, виганяють із квартири, у якій, як з’ясувалося, вона ще й не прописана. Тут на допомогу прийшов юрист центру. Після тривалої розмови із фахівцями, у згаслих очах спалахнув малесенький промінець надії і вона мовила: «Як добре, що я наважилася до вас прийти».
Альфонси – не мамонти
На шиях чесних, порядних, працьовитих жінок декотрі чоловіки сидять собі, звісивши ноги, наче так і треба. Ще й обурюються, коли ті просять їх винести відро зі сміттям, чи забрати дитину із дитсадка. Саме такого бойфренда мала Марія – бізнесвумен. Вона стрімко зробила свою кар’єру, їй легко вдається підписувати вигідні контракти, угоди, командувати солідним колективом, а ось удома, у своїх рідних стінах, вона слабка, безсила, не дасть ради коханому чоловікові, який прекрасно почувається в ролі альфонса.
Заради престижу він ходить інколи на службу і приносить у дім якихось 100 у.о. Решту часу присвячує собі: спить, відпочиває, днями просиджує біля комп’ютера, вдаючи, що інтелектуально працює.
– Це нам здається, що в багатих, у яких грошей – кури не клюють, не буває сімейних проблем, – наголошує психолог. – Насправді, вони нещасніші, ніж будь-хто. Так, ці жінки успішні в бізнесі, у роботі, але самотні і дуже слабкі в особистому житті. Це страшно, коли такій жінці не хочеться йти з роботи додому. А якщо на тебе ще й рідна дитина вовком дивиться, як було в моєї іншої пацієнтки, Інни. І це притому, що в неї всю душу вклали, не жаліли ні грошей, ні здоров’я, аби лиш чадо було щасливим, ні в чому не знало потреби.
Часто-густо такі жінки не мають особистого щастя, їхньою добротою, порядністю, щедрістю вміло користуються хитрі красунчики, які бачать себе лиш у ролі джентльмена на всіляких світських тусовках. Жити розкішно за чужий рахунок легко, але, як на мене, чоловікам має бути від того соромно. Утім, нині ж за вікном XXI століття, у нього дещо інші моральні цінності: навіть любов подекуди вимірюється кредитними картками.
Скажіть cобі: «Годі!»
У Наталчиного чоловіка була своя кредитна картка, але він її тратив в основному на забави – пристрастився до азартних ігор, і вечорами пропадав за гральними автоматами. А дружині красиво брехав: що багато справ на роботі, що кредитку поцупив злодій… І вона вірила коханому, аж поки не вивела його на чисту воду, знайшовши чеки і порожню кредитну картку. Тепер чоловіка треба лікувати і досить серйозно, адже залежність від азартних ігор – це вже справа психотерапевтів. Наталка вчасно сказала: «Годі! З мене досить». А ось інша киянка, Марина, шість років не наважувалася це промовити і терпіла побої п’яного чоловіка, сподіваючись, що він візьметься за розум. Дарма, його ще більше засмоктувало похмілля. Траплялося, що сама тягла його п’яного додому, щоб не валявся під парканом, а він ще й руки розпускав. На запитання: «Чому ви так довго усе це терпіли?» Бідолашна, ковтаючи сльози, говорила: «Бо не знала кому пожалітися. Єдине, хто мені співчувала і підтримувала – це шкільна подруга. Її дослуховувалася і терпіла».
Лише цього тижня з подібною проблемою до центру звернулися четверо киянок. Начебто, нині наші жінки грамотні, а ось елементарних своїх прав не знають. Вони й раді покликати на допомогу, та не відають кого. Найперше треба звернутися із заявою до дільничного міліціонера, «зняти побої», аби мати на руках беззаперечний документ. І ще один аспект: мати хорошу подругу, якій можна довіряти таємниці, поплакати в жилетку, це дуже добре, але вона не завжди правильно розсудить, порадить підкаже. Значно краще може це зробити фахівець, зокрема, психолог.
Восени загострюються не лише хронічні захворювання, але й моральні. І в центрі така тенденція дуже відчутна. Улітку жінки намагалися сховатися від своїх проблем на дачі, біля моря, на городі, а нині, коли їм дуже боляче, єдиний вихід: набрати номер «Телефону довіри» 489-44-48 і почути цінну рекомендацію. По той бік дроту ніхто ж тебе не знає і не бачить, можна вилити усе, що на душі так ниє, болить, не дає жити. І знайти шлях, що приведе до щастя. А жінки заслуговують на нього. Чи не так?