Зустрічі із земляками
Цю книжку мали б розкупити всі туристичні агенції України. Звичайно, за умови наявності бодай дрібки національної гордості... Бо ж нарешті маємо чи не першу спробу в наші часи звести під одну обкладинку захоплюючі розповіді про сліди українства на світових шляхах, якими не так давно стали мандрувати наші співвітчизники. Бо ж, сподіваюся, не лише мені одній обридло, коли на туристичних маршрутах – чи мова про Париж, чи про Рим – тільки й чути, що про їхніх, себто великоруських, «графйов» та царів, які ощасливлювали своєю присутністю Захід, котрим лякають тепер посполите населення тієї таки Росії.
Мова про щойно видруковану за фінансової підтримки Київської міськдержадміністрації книжку Олександра Балабка «Мальви у Вічному місті» (Київ, «Фенікс»). Читачам пропонується пройти разом із автором «стежками українців у світах», а саме: Франція (Париж, Версаль, Фонтенбло, Сент-Женев’єв-де-Буа), Італія (Рим, Флоренція, острів Капрі). Відшукав невтомний мандрівник сліди українства і в далеких Єгипті й Таїланді.
Сторінки книжки – не туристичний довідник (хоча автор, звісно, не може обминути «культові» туристичні об’єкти: з ними так чи так пов’язані його герої, сліди котрих він і відшукує). Те, що Олександр Балабко докладно розповідає, як саме він самотужки діставався до того чи того місця, є виграшним та інтригуючим. Особливо це стосується Рима Гоголя та Капрі, що його відвідував Коцюбинський. Зрештою, саме ці есеї з книжки вже вийшли цього року окремим виданням («Синьйор Ніколо й синьйор Мікеле. Рим Гоголя й Капрі Коцюбинського». Київ, «Факт»). Бо ж ці маршрути ще не прокладено спеціально для українських туристів – а могли б стати, за умов відповідної, як нині кажуть, «розкрутки», родзинкою багатьох турфірм. Отож, збирайте готовий урожай, панове, – вам і карти-мапи в руки.
Есеї, нариси і замальовки Олександра Балабка – нагадування, що Україна завжди була в Європі. Чи йтиметься про королеву Франції Анну Ярославну, Богдана Хмельницького, Григорія Орлика, чи згадуваних Гоголя та Коцюбинського, також Сергія Лифаря, Симона Петлюру, Олександра Вертинського... Долучити можна чималу низку імен – усі вони стали символічними променями, що поєднали в різний час Європу та Україну. А вже такі екзотичні землі, як Єгипет і Таїланд, теж стають ближчими до нас після прочитання нарисів цього автора. Виявляється, Катерина Десницька з Луцька свого часу пов’язала долю з таїтянським принцем Чакрапонгом. А монастир Святої Катерини на Синайському півострові також безпосередньо пов’язаний з Україною, власне, Києвом. У Музеї мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків зберігаються ікони VІ – VІІ століть саме з цього монастиря! За дивами й справді іноді не треба далеко ходити. Треба просто знати про них або відчувати.
Олександр Балабко пересновує свої враження з роздумами про наше неоднозначне сьогодення, хоч би й про долю українських заробітчан, яких немало зустрічав у мандрах. Його «ліричні відступи» напрочуд поетичні (до прикладу, міркування про звучання назв столиць) або іронічні. Вони витворюють ефект присутності автора, особистість якого стає своєрідним містком поміж різними часами, країнами, постатями. Цей ефект посилюють і його фотознімки.
Головне ж – робота триває. Щойно видруковано у «Вечірньому Києві» чергову подачу розвідки про Володимира Винниченка у Франції, його драматичну долю в тих благословенних краях. Автор усвідомлює, що віднайшов благодатну ниву для подальших творчих мандрів. Згадуючи про геніального скульптора, киянина Олександра Архипенка, 120-річчя від дня народження якого відзначатимемо наступного року, Олександр Балабко загадує: «Його паризькими стежками мені, сподіваюся, ще належить пройти».
І собі побажаймо пройти дорогами щасливих мандрів – спершу бодай віртуальних, за допомогою книжок, які прокладають нові маршрути.